|
Цикл поезій 2020-2024рр.
Картина Тетяни Молодої 2024р.
Дивні люди
Березень на мені закладає свої бруньки.
Ось тобі: в плечі – яблуню, в око – вишню!
Де ви, мої потоптані, негомінкі роки,
але й не лишні?!
Ноги мені пускаються коренем по землі.
Груди мені здимаються верховіттям.
Ось ви, мої не вирослі досі, та не малі,
стережіться!
Стежка болотяна березня кличе і кличе йти,
суне в горбисті зарослі, як до Господа.
Стежко, якщо я зрадила лінощами – прости!
Й ось тобі:
ось тобі – не лінуюся, ось тобі – йду і йду,
в'ється пообіч пса мого щастя діждане.
Як забрунькований приліс – шляхом в собі веду.
Вік мій засліджений.
Щойно зголоситься сонце, щоб Ти ним весну святив,
як по мені заквітчаються дивні люди.
Боже, якщо Ти для цього живою мене створив, –
най так буде!
15.03.2020
Заручникам
Світло падає в тихі плеса моїх зіниць.
Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
може, жаль їм, а може, ліньки, вже все одно.
А звіряткам і досі боляче, і пече
від іскристого скреготу, реготу і тертя.
Та хоч зайчик із пальчиків зважиться – не втече,
бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.
Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
Світло знадилось пити з ока мого давно.
І яких йому ще хотіти хмільних потіх:
розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
бо на дні його хтозна які ще там звірі сплять.
23.03.2020
Шпакам та іншим птахам
На білій пелюстці крокуса
зникає остання
крапля роси.
Феї ранкові, встигайте напитися,
бо сонце суворе!
***
Засинають пташки.
Дерев'яної рамки різьблені хвилі
пташок заколисують.
На обкладинку книжки художник
малював не за гроші.
***
Помежи перших квітів
не красу шукає, а їжу,
якби ж знав, як я ним зачарована,
красень шпак.
***
Видзьобуйте,
видзьобуйте,
видзьобуйте
з мене душу!
25.03.2020
Хлопчик шукає на небі
Хлопчик шукає на небі великий віз.
Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
Хлопчику, все, що наплачеш, – мені вези!
Личко твоє – перламутрове ябко чи
ябко рум'яне – до сонечка не спечи!
Слізка твоя – горошина в моїй руці,
я пророщу з неї вперту значущу ціль.
Будете, хлопчику, з нею разом рости,
зводити для споглядання зірок пости.
Ось тобі Віз і уся ця зірчаста вись,
тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!
25.03.2020
Сонми віршів
Сонми віршів і серед них є в дар світлому.
Осіла ніжність квітнем на вербі – котики.
Юнацькі весни завше постають дружбою.
Ми народились – так добро у світ множиться.
І скільки б років наших не втекло, зляканих
тим, що відміряне за роком рік меншає,
тим, що цінуємо, лише коли втратимо,
тим, що своїх людей поміж чужих губимо, –
ми все ж є пам'яттю і лишимось пам'яттю,
у комусь – мужніми, посрібнені долею,
у комусь – дивними, дурненькими з мухами
максималістами, що дрібно рвуть списане.
Ми в сірих снах є кольоровими краплями,
що сняться, як бракує легкості й спокою,
ми є по розуму братами і сестрами.
І як тобі ця нісенітниця, брате мій?
Це квітень в мене промені свої встромлює,
нагадуючи, з чого виткана радісна,
і хто мені роки вже світиться спогадом,
коли життя – така минаюча вигадка.
Тож квітень розпускає верби і молиться,
благословляє давні спогади іменем.
Не знаю, чи на дружбу у лугах котики,
але для дружби ніжний цей вірш.
11.04.2020
Весна двадцятого. Карантинне
Горобці розклювали кинуте щедро й мене нема.
Вже й зима відступила, з гордині а чи за звичкою.
Лиш весна – несвідома причасниця, мов тюрма,
розмежовує сонце старе і дитячі личка.
Це прихований ворог чи надто відвертий друг
накладає тавро на лице – білосніжу лілею?
Мов дарунок землі, що з останніх своїх потуг
народила людину і нині вмирає нею.
А природа, мов янгол зі сну, дослухає Господніх слів
й сотворяє святе – ніжні пестощі кольору неба,
аромати дерев порозквітлих, ярких полів...
Горобці розлетяться й мені вже себе не треба.
12.04.2020
Навіки музика
Й нізвідки – музика, як вічності удар
по скронях несвідомої в любові.
Любове, а чи ти – священний дар,
чи це тобі збудовано вівтар,
чи палиш ти вогнем на клятві крові?
Лиш тільки музика! І я у ній тону.
В її глибинах враз – церковні співи.
І пальці труться по самому дну.
І їй – один, йому – оцю одну...
Колишуть вічність у подолках діви.
Нетлінна музика. А все-таки – в мені!
Хай чує Бог і світ, вітри і люди:
не зрину, ні, підноситись в огні,
коли любові в дар – любові дні!
Ця музика – нехай і вічність буде!
19.04.2020
Медитативне
"Це все є наше життя:
вдихаєш запах ніжної солодкої квітки,
видихаєш – приємні відчуття.
Так радісно..."
Zorik
Блаженних митей повнота
сповняє слух.
Це Бог відкрив свої вуста
чи світ ущух?
Як слів перелік добіжить
свого кінця –
Так з рук моїх втече ця мить
і тиша ця.
Зостануться лишень пташки,
пташки і я,
і нитка темної ріки,
і течія.
24.04.2020
Смеркова невіста
Бог заплющує заходу око червоне
і чоло Йому хмарами густо йде,
аж землі соромлива щока холоне,
аж у грудях їй вітер чутки гуде,
що, відомо, здимався із уст Господніх
ще коли тільки слово було і тьма,
і летів із ніколи в оте сьогодні,
де плітки виникають поміж трьома,
де палають то з сорому, то від люті,
де любові безчестя дають клеймо,
де життя оминають, у осуд скуті,
де ми всі, що посіяли – те жнемо.
І несе прудкокрилий, як сон – тривогу,
як гора свій тягар до небес несе,
всю незвідану неміч, відому Богу,
і землі повідає про те, про се.
І цілує їй щоки, і пестить вуха,
і втішає за звичаєм: все мине!
Моя змучена сестро, лишень послухай, –
Бог за вісника правди призвав мене!
А коли надавав мені Духом змісту –
з ока заходу в хмари пустилась кров.
Обирає тебе за Свою невісту,
не соромся прийняти таку любов!
27.04.2020
В ночі на п'ятницю
Знову надкушене ябко висить над містом.
Мить потаємна, як в п'ятничну ніч ворожка,
все підсипає зірок у небесне тісто,
аж застрягає ложка.
Хто відкусив з нього, райського, що поблідло,
соки пустивши в простори надземних тіней?
Хто його тут догасати покинув підло –
сонця собі не стріне!
Вийде людина під небо прогнати смуту,
стане, мов камінь, що ріки його не зрушать.
Скаже: допоки ти тут, то і я пробуду.
Роси мій жаль потушать!
В ночі на п'ятницю вісники носять вісті,
сни сновигають, де тільки постелить Віста*.
Двоє нас, місяцю, в цьому нічному місті
із кам'яного тіста.
01.05.2020
*Зоря-Віста, Зоря-Вістя – небесна богиня, на світанку відмикає небесні ворота, вмиває Сонце і випускає на небо, ввечері стелить йому постіль
Ягода
Не говори мені, Боже, що буде злагода,
наче і гріх мій додолу водою стік.
Як на вустах мені висохне стигла ягода –
не розсмакую сік.
Марно, не марно, та ночі минають грозами,
все їхні грона то в серце ростуть, то в ум.
І обриваються, й падають тяжко до́ землі
крокам чужим на глум.
Хочу їх врадити, визбирати, примірити,
дати нажитися кожній із цих ягід.
Боже, кому їх сердешних таких увірити?
Жоден не спинить хід.
Думка моя – блискавиця – наскрізь проноситься
з розуму в серце, як велено, а відтак
з серця – у люди, допоки невинна, проситься
крокам чужим навзнак.
Наче і гріх мій – зі мною повік залишиться
слово, що сказане у грозовиту мить.
Боже, коли на губах мені радість скришиться –
най тільки не болить!
04.05.2020
Радісна
Сонце ранкове лягає у теплі води твоїх очей.
Дужі розгорнуті крила возносять тебе ген до сьомих небес.
Буяють ліси в твоїх грудях, здимаються,
і чайка твоїх довгожданих привітів лине над ними.
У лоні твоєму для гір майбутніх каміння закладене.
Світ вітає тебе веселками і дощем.
Ти єдина зі світом, як річка і плюскіт, як Єва й ребро,
як добро і людська душа,
як форма і зміст усіх непростих речей.
Ти – гомін і тиша,
радісна!
05.05.2020
В розлуці з горами. Карантинне
Синього заходу чайка лягає на плечі.
Як ти, розгорнутокрилий, без мене веснуєш?
Чи затуманились очі твої старечі?
Чуєш,
йдуть поїзди, але жоден тебе не вріже
сміхом уривистим чи затяжним мовчанням.
Тінь бумерангом опише повітря свіже.
Рання
тиха пора ледь пом'якшує гострий обрій.
Помежи пір'я густе витікає сонце.
Чайко, весні цій судилося бути добрій!
Он це
мовлять по радіо, теле, ютуб каналах.
Вже перемовили стільки: не хоч – повіриш.
Денної зірки цілує останній спалах.
Вділиш
того тепла, що залишиться від цілунку?
Хай лиш черкає чоло, але ж палко дуже!
Тож проведи цю весну, як додому юнку,
заходе-друже!
11.05.2020
Меандри
М'яко:
Я – мавка польова.
Я – сніг з дощем.
Я – непроглядна тьма.
Я – неба щем.
Лице в лице глядиш на мене ти,
коли з землі шукаєш висоти.
Твердо:
Я – слух і спів.
Я – шелест у траві.
Я – плин морів.
Я – квіти польові.
В своїх руках вбивав мене не раз,
коли у гнів ховався від образ.
Грізно:
Я – плесо!
Я – пломінь!
Як не втоплю – спалю!
Я – слів обух!
Я – предків дух!
Один на всіх!
Сміх!
13.05.2020
Прощання серед ночі
Я сумую за часом, коли скрипалі,
обступивши довкруж мою душу,
все трощили смички об плачі та жалі,
доки з місця було не зрушу.
Я сумую за світлом, з яким світлячки
за наказом жорстокої феї,
на льоту розбивались в нагрудні значки
босоногої долі моєї.
Я сумую за тим, як струмок дзюркотів,
крижаними хапаючись пальцями
за колоди моїх вільнохідних плотів,
як невведені за бувальцями.
Я за небом зірчастим, за смаком води,
як вночі за вербою русалки,
заховаюсь надійно. Ти, ноче, гляди!
Із душі витягатиму скалки.
Не під скрипок ридання засну –
під стихаючу травнем весну.
20.05.2020
Бузковий смичок
"Цей колір стін депресивний" Оля
"Якось півночі сумної я слабкий шукав в сувої
Знань химерних та цікавих..."
Е.А. По
Всю ніч грала скрипка у мене в руках
сумний незнайомий твір.
І тільки смичок, що ламавсь на тріски,
мені промовляв: не вір!
У ніч проникали крізь тіло дверей,
крізь товщу бузкових стін
предивні мотиви благальних пісень –
від мар відвернути тлін.
Рукою моєю невидимий хтось,
як власною, управляв,
і струни примушував плакати в такт
словам, яких не промовляв.
Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
п'ятипелюстковим бузком,
і колір, котрий – меланхолії стяг,
проявиться вищим зразком.
Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
дивилась на все це здаля,
і вгору мій дух підійнявся аж так,
що вгледілась всенька Земля.
Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж,
хай іскри летять зі струни!
Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
мене тепер спробуй спини!
Смикнув ляльковод за мотузку руки,
що довга, як трап до небес,
аж я почала раптом падати вниз –
прогнав мене з неба Зевес.
Я падала й падала, різала тьму,
ковтала зірки на путі.
В правиці стиснувши смичок, наче меч,
кресала вогні золоті.
Ось хмари минула, хвости літаків,
промоклі зелені дахи,
й тоді під одним приземлилася з них,
як попросинались птахи.
І безперестанку оказію цю
вів супровід скривджених нот,
а стіни бузкові понурість свою
приписували до чеснот.
Уже я стомилася з тої жури,
стомилися й лиця примар,
що так проявлялись на стінах, як бог
явився там – посеред хмар.
А скрипка все грала благальний мотив,
і вкотре – на друзки смичок.
Та заново гілка бузку проросте
у руку, немов черв'ячок,
і ось вже на струнах – тремтіння псалмів:
від лиць відведіть наших тлін!
І я, співчуваючи, стримую ніч,
вчепившись її колін.
Ох, це було вчора, а може, торік,
ота нескінченна гра,
в якій ні для кого з усіх нас гравців
не видно було добра.
Та й зараз, пригадуючи в напівсні
мелодію цю чудну,
я стиха молю за примар у богів:
врятуйте бодай одну!
25.05.2020
Старка неба
Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
коні гривасті галопом по ньому з заходу
вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І
википить на плиту, зашкварчить молоко його,
хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
в білу ріку, що спричинює в небі повені.
Зломиться, яко закляття, дощів посудина
з натиском дикого стада, що ставить груди на
захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.
09.06.2020
Ясному дню
Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
а знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.
Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
а ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє?
Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!
13.06.2020
Первородство світанку
День потопає в обіймах з густою мрякою,
сонце відсунула з шляху, мов п'яти Якова*.
Та яково тобі, сонце, як в хутрі яка, йти
обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?
Знаково – першим просочиться дню за пазуху
передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
Літепло літнього ранку утреться насухо,
спізниться, але мистецьки додержить павзи.
Лакома думка – світанку червону ягоду
за первородство щоденне віддати загодя,
докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
спадщину взявши за правом і суду, й змаги.
16.06.2020
*Яків – з івр. "п'ята". Вийшов з лона матері другим, тримаючи брата Ісава за п'яту. Викупив у брата первородство за чечевичний суп, після чого Ісав отримує ім'я Едом – з євр. "червоний”
Сильний вітер
Я розсипала душу на вітер, на сильний вітер,
щоб поніс її вгору – до сосен і вище них!
Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
затамує він подих при думці, що вітер стих,
та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
отже час не спинився, відтак і життя трива...
Є вона! – спам'ятається вчасно, – чого ще треба?!
Линеш, вітре, то линь собі з Богом! Навік бувай!
18.06.2020
Червневий грім
Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.
І від кожної – струни сягають у мене нервом,
аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
і, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.
Це така насолода – можливість носити волю,
як блискучу прикрасу між поглядів заздрих тих,
хто злякався грози і тікаючи геть по полю –
заросився в коліно, згубив своє слово й стих.
25.06.2020
А небо у сумнівах
А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
в сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
і блиск усерязів – цей зірний дарунок тьми?
Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
припухлі спросоння, важніють над оком дня,
ще промені сходу летять, як негострі піки
у ріки, мов з дзеркальцем грає мале чортеня.
Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
І небо накине не одіж, а тільки фразу:
пора вже снувати, подай мені, сонце, нить!
Стає очевидним – дощі раптом вийшли з моди.
Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний ґрей,
та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
що дуже пасують блакиті його очей.
27.06.2020
Дуже добре лице
Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
виглядаючи в ній силуети
незабутих отих, що сповзали із пліч
шаллю білою в випари Лети.
Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
з вказівним ледве здійнятим пальцем,
що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
повернувся додому блукальцем.
І тоді дуже добре лице (ох, якби
цьому бути, та ні бо, не бути!)
позабуде години прокльонів, мольби
і синюшність постійної смути.
Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
вкрали вулиці шир позастінну.
Дуже добре лице все ще збурює гладь
Лети, простору, й душу камінну.
13.07.2020
Золото в огні
Що то є – слово?
Яка нагорода –
кинуте долі з брязкотом раз?
Дуже коштовне з кишені пораз-
ок! – Безумовна!
Всевизнана врода
слова монетно чудово-
го!
Б'є батогом язика об... каміння?
Ба! – Піднебіння.
Слова проміння
б'є по мені.
Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
слово вишукано кинуте.
13.07.2020
Доброго ранку
Доброго ранку!
Теплої кави,
простору і простоти!
Місто записує танку буденну мені під лопаткою,
наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
сонце жбурляє,
хрусткі закарлюки, я їх драмущу п'яткою.
Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
заспані диваки.
Світлого настрою!
На незнайомцях
сірий знайомий джинс.
Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки їхніх кроків.
Кожен наступний своєю ходою мовить, що він не принц,
хоче відвертих пронизливих поглядів і не боїться вроків.
Мріємо, мріємо, часто і голосно, широко й ліконічно,
виключні чудаки.
Сонце прокинулося спозаранку від лоскотання пальцями –
знову дорослі діти тицяли у нікуди.
Кави міцної й легкої кіношності
позамовляли люди.
22.08.2020
Прокидатися зранку
Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
солов'їною кликати долю з-за пишного світу
і крізь сон споминати, як зводився і майорів
синьо-жовтий затишок у тон піднебесному цвіту,
і радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.
І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
й не соромитися видаватись надміру духовним.
І чувати й відчути, що досі не охолов
дух козацтва в тяжінні до волі, здобутої кровно,
і що ти тут із власної волі живеш безумовно,
і що все має значення, мов це або й не мов!
24.08.2020
Під дугою густої галузи
До по колу вертає земля,
світло цідиться в світ поміж пальці,
там я кличу до тебе: маля,
залишайся!
Он вже спіє камінна стежа.
Чи тобі до снаги її брили?
Нас з тобою з тієї ж основи
творили.
Тож камінні дістались серця,
важко зносити, кинути – страшно.
Бо на кого впаде – не врятується той.
Але нащо?
Твоє око – совине гніздо
під дугою густої галузи
визначає нас спільцями, змовниками
і друзями.
Я люблю тебе, миле дитя!
Не покинь мене тут одинокою!
Я і досі дивлюся на світ
твоїм оком.
25.08.2020
Пташок у винограді
Пташку, пташку, відкрий ми душу!
Що воркочеш у винограді?
Гілка впала у цій надсаді.
Я в надсаді лиш погляд зрушу.
Знову смуток чи просто осінь?
Віти жовкнуть – старі знамена.
Це помазання, достеменно –
лист застрягнув мені в волоссі.
Це народження. Дай ми, пташку,
інший голос на пісню іншу,
інші крила моєму віршу,
інше ймення, з яким не важко.
Мудрий вересень – перший спільник,
сам обрав, як на злочин, місце,
шерхотить тайн мотиви листям,
підзолочує мрій світильник.
А між гронами – грудка туги –
виноградина твого серця.
Для голубки заграє скерцо
дощ-порадник – твій спільник другий.
І відкриється все напевне,
їй зізнання стечуть водою.
Ох, якби ж мені буть простою
і веселою, наче древнє,
наче вічно правдиве небо,
вічно слухати ту розмову!
Та зривається спів пташиний
знову.
19.09.2020
Осінь двадцятого. Карантинне
Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
лащиться, просить м'яса.
З'їж виноградину, хижий же песе мій,
мокру, таку ж, як ти.
Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
вільна, мов небо, траса.
Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
Хочеш звідсіль втекти?
Осінь двадцятого дивно обмежена
графіками, законами.
Шляху клубок закотився до одягу
і підтягнув хвоста.
Ми висимо то між пальт, то між гронами
у винограднику (грона ми!)
Осінь до смерті, до одуру й заздрості
тиха, м'яка, проста.
01.10.2020
Грудень. Верхів'я кленів
Холод сповзає привидом із гори. Та
ще не підкорена, приморозком укрита,
й криком до мене: будеш ти говорити
а чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?
Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
Іскри з-під ніг їхніх. Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.
Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту
парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –
сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і
докіль стою – все кличеш мене по імені.
Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
іншу покликала: інша, тепер стели на
стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
буде ступати між тріщинами Василина.
Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило.
Квітки бадилля бо інеєм перезріло
й схилена я над розтопленим квітки тілом
видихну власне життя, би її зогріло.
22.12.2020
Столітній лист
На зближення Юпітера і Сатурна в 2020р.
Столітній лист в запиленій шухляді
чекав тебе, як іноді у сні
чекаю стрічі з тим, кому не раді
й кому кидають погляди скісні
чи наяву, чи пак – в життєвім яді.
Столітній лев в порожньому дворі
ричав до тебе крізь розбиту шибу,
сколихував віконниці старі,
що навівало атмосферу штибу
лячних легенд. Світили дві зорі,
де перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
А придивитися – це дві були лямпади:
одну світили, бо стрічали друга,
а іншу, бо у нім шукали вади.
І поміж двох – лягала чорна смуга.
І він тебе покликав: розпечатай!
І він тобі читався так глибоко!
І наче сповідь, пристрасно зачата,
в затінене твоє вдивлявся око.
І плакав лист, як плачуть потерчата.
Аж сталось зір злиття, що випадає
узріти раз у енну кількість років.
Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
Юпітер молодий*: ми не рідня є!
Чужого столу потаємний схов
столітню клятву розвінчав із дати,
де цифри свідкували про любов,
а літери зуміли дочекатись
не відповідей, тільки молитов
запізнених, за душу адресата.
28.12.2020
*З міфології, скидання батька з престолу
Далечіє причал
Далечіє причал.
Два рум'янці розділені обрієм –
дві зорі багровіють відбитком одна у одній.
І питають в начал,
і шукають, чи ще хоробрі є,
що наважаться ринути з ними в світи підводні.
Море жде кораблів,
море ці кораблі народжує,
у потугах штормів відриває з твердого лона.
Вже й причал оддалів,
пуповиною лиш супроводжує
пінна хвиля, мов кров, у заграві руда й солона.
20.01.2021
Розбиті маленькі серця
Розбиті маленькі серця дзенькочуть вкупі.
Купили за N рупій.
Повісять на верхній одвірок, щоб били, били
ті, що прочинили...
Дзвеніть собі, вчені брахмани, великі гуру!
Вчиніть партитуру!
Хоч музика ваших сердець не здолає смерті –
лишайтесь відверті!
29.01.2021
Курява
Це ж бо уже й ох!
Синява на межі.
Вийшли сюди вдвох,
вигострили ножі.
Чистили від іржі
обрій, де сів Бог.
Вітер січний з гір
вздовж розітнув чоло.
Стало, як старовір,
виструнчене стебло.
Свідчить: оце було
Богу наперекір!
Це ж бо уже й дме!
Курява на прогноз!
Змовилися, бігме,
сіверко і мороз.
Синява від погроз
й Бога на мить пройме.
06.02.2021
Білий звір
Тут нема ні богів, ні демонів, тут тільки сніги й сніги.
Тут всі вади гладко зализані, критик не підкопає.
Тут повзе щось холодне, мов посмішка, вздовж моєї ноги
й так засинає.
Я ступила би крок на волю, я ступила б їх може й два,
та боюсь розбудити, хтозна, чи хижий, білого звіра.
З тої зради занудить, а в лоні моїм проросте трава,
наче офіра.
Та кому? Адже тут, як відомо, ні демонів, ні богів.
Навіть предки все глибше, заки стою – насипало з лікоть.
Тут відважні мужі та жони до глухих взивають снігів:
станьте навіки!
В неба – сірі повіки, в людей – нетерплячі густі слова.
В мене плаче бліде звіреня, розбуджене під коліном.
Як сльозами стече – знов його заколише зима-вдова
з духом-тліном.
11.02.2021
Мить
Наче гострять ножі.
Наче тягнуть по шкірі пальцем.
Наче йдеш і раптово хапають твоє зап'ястя.
Наче косять траву.
Наче "Літо" звучить Вівальді.
Наче ти поза часом, а світ – двадцять п'ятий кадр.
Наче сонце тече,
наче сліпить і повно сміху...
Наче це медокосе дівча тебе кличе "мама".
Наче сіється дощ.
Наче місто відкрило душу.
Наче крутять улюблений фільм, який увірве гроза.
19.02.2021
Мода на весну
Як вперіщить дощ – проросте трава і набрякнуть сни.
Вийде з моди кльош і вернеться знов, встигне до весни.
І впаде гніздо пантрівних лелек й електричний стовп.
І підмочить нас та віршів врожай черговий потоп.
Тільки будь стійким до моїх розмов, до моїх очей!
Час змиває нас плямою з вікна, не їдка ачей.
Я ж люблю тебе, як своє ребро, літаковий хвіст!
Тільки ким ти є, тільки де ти є, – хто мені повість?
Літаковий шлях виріже для нас піднебесся клин.
Тільки будь швидким, бо розтане дим, мов палю полин,
проганяю злих. Тільки ти який? Тільки що – добро?
Та увійде знов мода на каре, прозу і таро.
Я курила б в ніч – тінь попід стіну в сукні з бахроми,
тільки вийми хрип зі своїх легень і в мої встроми!
Час повісить, як парасольний гак, нас у мить ясну
зразу при дверях, бо мине і ця мода на весну.
24.02.2021
Життя за Оккама
Недовго й зотліє знов,
пожухне, як пелюсток.
Коли ти пером споров
всю голову від кісток
до думки – як butterflies
випурхували слова.
У декотрих ти зав'яз,
а інші – ділив на два.
За лезом Оккама знай,
що все тут було просте,
і спалений в попіл рай,
і місце під друк пусте,
і ставлення до причин,
і наслідків перший збір.
По факту – усе чин-чин.
По вірі – всього лиш вір!
Недовго й зійдуть на штрих
диктанти кардіограм,
відразою до відлиг
заниє надбрівний шрам
і вимовиш щось про лють
з метеликом на губах.
Послухай, якщо по суті, –
в тобі не існує страху!
24.02.2021
Молитва міжсезоння
Ненамолене місто зранку воістину чисте!
Дзеркала калабань для припухлих облич розклало.
Подивися, як дехто, кому необхідно мало,
прикладається пити священного, яко вихрест.
Він не знає за скільки продав би себе, от мав би.
Він не має себе й здивувався б, якщо це взнав би.
Ненаміряне небо, де мрій міріади – мрево.
Все це так міжсезонно й водночас усе ж лютнево.
Озирнеться на вихлоп, мов кашель зими досмертний.
Стане мовити пацяр – зіб'ється на "же єси на..."
Два на шиї висять для безпеки: срібло й осина.
Ці машини страшать його, мов вивергання Етни.
Поруч – ретро кафе сучить спогад, мов крутить вуса.
Вуйко в підраних джинсах колись був завидним хлопом,
та покинув усе й подався у світ автостопом.
З тих часів став подібним до Леннона та Ісуса.
Тож змирися – направду для нього це місто встало.
Домолися за нього від "на небесах" і нижче.
Калабані зугарні відсвічують долі днище –
це готує чоло до сівби міжсезоння рало.
27.02.2021
Зимна вода
"люльчить ласий посвітайночок
потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
бо льодий злам,
ледьсерця – буйче на розтрав,
насправу:
не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве..."
Криптопоэзия Krajzer "Загойдак"
Ледьсерця загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно стоплює,
щоб в цвєтєнь брунькавиці упувать.
То зимна во́да!
То димні́ люльчать
межзгибні понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой! –
Ся кланяють діди
пострічним голоногим човнярам.
Ади, яке окілля туто й там! –
Се вже човняр меж хвиль вділяє хвильочку,
замилувавшися,
та й далі покладесь
на загойдак.
23.04.2021
Зима вирвиця
Зима – вирвиця.
Ще раз вирветься
та й утопиться
до листопада.
Весна близиться
малям, пижиком.
Зросте, визріє
хутро жнив'яне
в літо спижеве,
й коси росяні,
раз – й підстрижені
серпом серпня.
Аж обважиться
осінь-ризниця,
повна рижого
листу-золота.
Й знову вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими мрійниці.
02.03.2021
Маленькій рибині
Розстелю полотно весни.
Зачекалася на дитя.
Ти вже йдеш попри дивосни,
чую тихе серцебиття.
Чутно, голос з морських глибин
свідчить: рибка до вас пливе!
Відповім йому: все чин-чин
буде в нас, бо життя зове!
Вже веснянки плетуть вінок,
бджоли повнять медовий глек.
Мама з татом – чи наш синок? –
Позирають в гніздо лелек.
Зачекалися на любов
й зачерпнули в долоні світ.
Ти – найперший батьків улов.
Я – твій друг на землі. Привіт!
02.03.2021
У віршах, що написані рік назад
У віршах, що написані рік назад,
у віршах, що написані вік назад,
у віршах, що напишуть життя назад,
годі себе шукати!
Де ріка випускає рукав на схід,
де рука витирає з обличчя піт,
де рокад перетнутих щезає слід –
не полічити втрати.
Вже з гори зіслизає духмяний шовк.
Вже заклин перемерзлих зорин помовк.
Вже без свідків гори, як записки змов!
Час воскресати!
04.03.2021
Не менестрель
Просто людина середнього зросту
в сірому светрі, в порушенні посту
десь у торговому закутку міста,
з порзного тіста.
Стерте ім'я поміж кликом й луною
просто людини з смішною ходою,
що проявляє заледве реакції
на декорації.
Голуби вже повертають на стріхи!
Вже визирають на клумбах потіхи!
Вже домальовують кутикам роту
теплі широти!
Просто людині, у вузол зав'язаній,
медом та м'ятою губи помазані,
тож, що почує, – те не переказує.
Щось в ній від джазу є.
Дуже середньо узятими нотами
у перехожих з болота... гризотами
просто людина поповнює музику
з власного стільнику.
19.03.2021
Ангел
По шкірі твоїй – арабески й небесні карти.
По вірі твоїй – перманентні вогні зачину.
По контуру в тебе – нагострені списи варти.
Крило – по чину.
Ідеш, мов ведеш за собою на війни сотні.
Речеш, мов спускаєш останню на землю кару.
Діждеш, заки викують ланц на шляхи зворотні,
а дощ – погару.
Чи хмарами стогнеш на провість цвітіння світу,
чи марами стигнеш, над страхом стаєш беззбройно,
чи зорями крешеш, мов ставиш на чолах міту, –
усе незгойно!
28.03.2021
Сонний час. Сонік нарцис
Я падаю. Рими пливуть понад ямою. Сонний час.
Провалля у поперек дихає надто палко.
Десь поруч – не мчить, лиш копитом зухвало товче Пегас,
хоч сну однако.
Мій друг за рукав мене мовчки смикає й просить до гри,
в якій я в нарциси утілюю Соніків-монстрів.
І чутно, як космос дзвенить і стікає на нас згори,
мов тінь на острів.
Аж коси розвиті мої – загустілий торішній мед,
як в воду киплячу опущені, дивно тануть.
Я знаю, що буде зі мною на пів життя наперед,
й дотіль не встану.
Мій світ – ретроградний, затятий, суворий, одвічний сон –
утілює в монстрів насаджені жовті квіти.
Вмирають безглуздо під скалками марення, як Ясон,
сновиддя-діти.
04.04.2021
Літер сонм
О дивний сон! О сміла ніч!
О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?
О літер сонм! О вітру рик!
О далече!
Зродилася. Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
не правду, тільки вибрехні байстрям?
О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!
04.05.2021
Маленький хлопчик закликає
Маленький хлопчик закликає нас
йти на веселку
по кольоровій травистій стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і не зупинятися, навіть коли
дуже втомимося в дорозі.
Я чую церковний дзвін у його голосі,
бачу сонце в його обличчі,
наче зростає на моїх очах
білокоре деревце істини
з тонкого веселого пагінця,
який заледве вміщаю
в межі любові.
Маленький хлопчик так радісно
приповідає свої вигадки
і нічим не виказує таємниць казкаря:
далеко-далеко давним-давно
з води проросла веселка...
Я вірю йому і розпитуюся
ще більше про землю риб.
Тепер я допевне знаю,
що за веселкою
ми розмовлятимемо так,
як зараз цілуємо.
Я бачу сонце в його обличчі.
10.06.2021
Про землю риб
Він цілує, немов ковтає
бульбашки щастя з мого обличчя,
а тоді відпускає їх осторонь, щоб милуватися здалеку.
Найдосвідченіший мандрівник
у просто́рах нової землі.
Він прозорий і добре пахне:
дещо гостро, подібно літу,
дещо пряно, подібно травам,
та в основі його аромату
завжди вода і сіль.
І здіймається свіжий вітер над блакиттю очей –
бриз незвіданої душі.
Він покликав мене до себе,
як по правді, – щоб просто бути.
Це не здогад, на всі питання
він відказував: будь зі мною!
Я лишаюся.
Я пишаюся.
Таланить.
Він повідав мені з останнього
про підводні міста і звичаї,
про русалчиний хвіст і коси кольору третіх снів.
Я мовчу, мов набрала води у рот,
я готова йти,
тож пишу йому пальцем на носику:
фіолетовий личить пригодам.
Тримайся за обрану нить!
Чи веселкою, чи побрехенькою,
маленький сяйливий хлопчику,
проведи мене в землю риб!
Він цілує, немов ковтає мене в свій світ.
08.07.2021
Перечекати зливою
Перечекати зливою слова,
холодний шквал у спину. І навіщо?
Я чую, чую! Слух мій здавна віщий.
Потік чужого шепоту періщить.
Діли на сотні сотень, не на два!
Перечекати зливою красу
неторкану, не зніжену, не спиту,
свідому власних сил, несамовиту,
цей – поміж пальців дар, як води – ситу,
не вимінявши навіть на росу.
Перечекати зливою печаль.
Застиглий усміх, змружені повіки...
Бо все приходить раз, та не навіки.
Нема словам, красі та смутку ліку!
Я чую вас
на щастя
і на жаль.
20.07.2021
Ніжності на слова
Чи вистачить ніжності на слова?
Жива, нежива, незнана...
Людина, мов світу відкрита рана,
мов позначка часова людині невчутій.
Мов іншої фон.
Загоїться, стреться, зникне.
Хоч звикне
без неї світ,
та ніжності моноліт
не розпорошити.
Жити, жити... Та для чого без ніжності жити?
Говоріть, говоріть, довго, ніжно мені говоріть!
Хочу напам'ять людину у вас завчити.
23.08.2021
Коси повстяні вересу
Коси повстяні вересу –
нитка пурпурна з килиму,
що проведе у вересень,
вслід за природи крилами.
Колами сни і вислови,
вереском співи Велесу.
Жниво лягло. Чи вистоїть
міць цього шляху-чересу?
В сховку моїм під ребрами
виміняне і знайдене:
літо, що з тіла – стеблами,
осінь, що в душу – зайдою.
Визрію в тобі Ладою,
Всесвіте!
29.08.2021
Намолене поле
І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,
стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,
і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру в руках, мов позривані ноти.
18.09.2021
Кошик яблук
Злітає ніч й на крилах сеї ночі
підношуся над світом. Дивний чар,
мов золота пилюка з-під копита
Всенеприрученого. Місяць-огир
іржанням сповіщає, де припін
його спіткав й табун зове на поміч.
У неї ніжні пера, шовковисті.
Держу її за шию і зітхаю
чи то від захвату, чи від легкої туги,
що так наповнено отут життям і світлом,
і так незграбно я сиджу, і часом,
аби не впасти, все відволічуся
від того, чого завтра не побачу.
Це не побачення, та думка, що кохаю,
спіймається, мов крихта на язик.
Вона рапата, пек їй, аж ковтати
боюся, як допевне не збагну,
що це не виміт, а чиясь приманка.
Куди ця птаха все ж мене несе?
Її би частувати білим цукром!
Їй би корону, владу та поклони!
Виводжу дуги з голови до ліктя,
пірнаю вся в тепло її тілесне.
Ця ніч – орлиця, Фенікс а чи Сфінга?
Не кинься в прірву, доки я без слів
між крил твоїх лежу хрестом й зорію.
Ця загадка важка, як кошик яблук,
що взяті на долоню золотяться,
котрий все побіч себе притискаю.
Програла страх, як фант в жеребкуванні,
натомість рівновагу здобула.
Цей кошик, мов ліана, туго сплівся.
Хай не вгадаю: мертве чи живе,
коли до мене вічність заговорить,
та цю красу, мов полотно Ван Гога,
згорну завбачливо і заховаю в перах.
Ще мить польоту і у висі гожій
я золотими яблуками буду
нічного жеребця кормити з рук.
20.09.2021
Ступати в біле світло місяця
Ступати в біле світло місяця,
як під обличчя злого генія,
як на долоню бога-велетня,
як в тепле озеро нічне.
Коли думки, мов мари, бісяться,
коли сама в фінальній сцені я –
скоритись світлу. Місяць вселення
в людину позирці зачне.
Довкіл завісою розвіється
а чи розсіється пилинами,
і простір вийде з безконечності,
як перше слово з-за куліс.
Як павза часу, що намріється
тугими чорними хвилинами –
ступати в контури безпечності
супутника, що в мене вріс.
20.10.2021
Вона чекала його на ґанку
Вона тримала його за руку, аж раптом – в вересні випав сніг.
Отак буває, що й по людині одежа висить на звичнім місці.
По парі всього, горнят і ложок, лиш слід на біле самотньо ліг,
а в даль пригаслу ввіпнулись сосни, як в папірець запізнілі вісті.
Вона чекала його на ґанку.
І так щоднини, і так щоранку.
Тороччя скубла з його ряднини.
І так щоранку, і так щоднини.
06.11.2021
Дитячі сни. Мухи
Коли мені страшний наснився сон –
зминали мухи білий круг довіри,
де радіусно я і давній друг,
і де площинно діри, діри й діри,
тоді мені страшний наснився сон.
Коли у прірву падала моя
нагріта постіль й миттю холодніла,
та все, мов дзиґа, в просторі вертілась,
бо простір прірви підбивав їй ніжки –
свідомість в прірву падала моя.
О мух нічних оскалені усмішки!
З комори снів не вигнати задух,
де я діаметрально й давній друг,
й периметр вкотре змінює фасон...
Давно забутий знову снився сон.
16.11.2021
За некохння
Зірвалась з неба безйменна зірка
у листопадову темну ніч.
Так рветься долу сльоза прогіркла,
коли кохані не зводять віч
у мить прощання.
Зірвалась рання, відтак – невміло
всявала простір ефірним тілом.
Померкла з прикрості круговина.
Так меркне раптом чужа провина
за некохання.
Зірвалась зірка, та в мить падіння
хтось все ж нарік її – Неостання.
27.11.2021
Локомотив. Проба пера
Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.
Коломотив!
23.12.2021
Задумливі круки
А потім – місяць вийшов до ріки.
Зима сіяла, наче чиста діва.
І тільки два задумливі круки
тінь відкидали на просвіток зліва –
зі зграї часу вибились роки.
Промерзлі береги тримали світ
людини, що доходила до краю.
В зимовій річці відголосок раю
дзюрчав манливо оберемком літ,
квітуче право, мов правдивий квіт,
цим укладав людині до руки.
А два круки верталися у зграю.
04.01.2022
Спіраллю янгольських доріг
Цієї ночі білий пух
так обезкрилено кружляє
спіраллю янгольських доріг!
Лунає спів: якби він зміг!..
Луна є спільницею хору.
Щось, наче гавкіт, рветься з двору
і гасить свічку віри – дмух!
Аж яленіє в грудях ружа.
По небовиді – біла стужа
молочні ріки мілко лляє.
Лунає спів: вона чекає!..
Луна єство своє являє,
спіраллю сипле: ає... ає...
Та перетворює на сніг.
І вже, неначе повінь дужа,
до ранку не спиняє руху.
Лунає спів: бо небайдужа!..
І наскрізь серця проростає.
09.01.2022
Загоюється стежка
Загоюється стежка. Хтось пішов
так гостро – в ніч, не вичекавши миті.
Аж випав сніг, зачеплений чолом.
Аж не збагнеться враз чого бракує.
Аж розіллються по слідах озерця.
Бракує серця!
На святковий стіл
потрапить іскра спаленої зірки,
бо хтось пішов, не погасивши світ,
бо хтось пішов з обманною усмішкою,
яку приймають часто за любов
ті, що лишаються, від того, хто пішов,
загоюючи стежку білим спогадом.
18.01.2022
Прощання з січнем
Не дивися за обрій! Забудь, що гряде світанок!
Не даремно ж цілують наосліп нічниці й час.
Я сьогодні вивершую долю отих коханок,
позначаючи золотом слова, немов Мідас.
Цьому бути! Зрікатися – пізно, любити – мало.
Он вже й вітер пекучий мені вислизає з рук,
як останнє сновиддя, що з ними тебе єднало,
як прикмета твоїх, січне, з віхолами розлук.
27.01.2022
Легіт
Ти – ім'я на вустах, сипла істина вічного поклику.
Ти – негаданий легіт в тривожнім кружлянні розгуби.
Ти – волога дощів на запаленій посмішці докору.
Ти – молитва сміливості перед кожним уступом скали.
Проминають дощі, сонцесходи, роки і періоди,
позначають хвороби і зцілення, втрати й здобутки – чоло мені,
покидають і знову приходять забуті, й стаються покинутими,
та достатньо пірнути у думку про тебе, щоб не зупинятися.
Чи згоратиме світло на пагорбі слави і гонору,
чи тонутиме світло в глибинах одвічного сумніву,
чи вкрадуть моє світло проханнями непослідовними, –
ти навіки в мені тихо сяятимеш любов'ю.
03.02.2022
Пиши мені, моя любове
Пиши мені, моя любове,
нетлінну музику світання!
Східсонце, вирване з ридання,
запалюй в грудях переритих!
Скрижалі з іменами вбитих
читай мені серед молитви!
У ріг, що зазивав до битви,
труби про скінчення війни!
Пиши мені на плямах крови
своїми білими руками,
по небу – чорними круками,
по долі – помстою богів.
Пиши, любове, і про гнів,
його в собі не відітни!
06.04.2022
Дай серце світу
Дай серце світу, а мені – лиш мить,
в якій зберу все золото від слова,
усе число його солодких крихт,
усе поквіття пишної оздоби,
усяку правду відблисків його.
Дай серце світу, а мені – любов,
оту священну, вільну від образи,
від здогадів, очікувань і втрат,
від обіцянок, від сухого цвіту,
усяких зерен слабкості та зла.
Дай серце світу, а мені у владу
ніколи не давай його, ані
у дар чи сховок, чи на всякий зміст,
бо вічність ширша від моїх обіймів.
Мені – слова, а світу – серце дай!
13.05.2022
Шлях на бескиди
Як лясне електрички бич
у чорну ніч, в безвидну ніч,
я знаю – це в дорогу клич
для мене.
Я чую металевих жил
натужний скрип під гуркіт рік –
це так спрямунок-старожил
свій тягне вік.
Обрушене каміння з гір
і те йому не стулить віч.
Де рух – війна, а швидкість – січ, –
у напрям вір!
06.06.2022
З яблуні
Та це ж для тебе думку розпочала
з отої яблуні, що виросла за край
порогу Божого, і грім – конячка чала
розвіз її порубану й сиру ще
по всіх усюдах божеських дворів.
Вогонь її не брався, не горів –
сиріло нагорі все дужче й дужче.
Збагни це думкування нетямуще,
що задля нього інші покінчала
абияк. Би я, би, як я, вони
тебе шукали в травах восени,
тебе знаходили під яблунею плодом,
на тебе йшли одним думок народом,
всі, як одна, верталися від неба
посушливі чи дощові – до тебе,
як і по колу йдуть життя начала.
Таку от з яблуні я думку розпочала.
08.06.2022
Поміж вогненних стріл
"Стріли її – вогненні стріли"
Пісня Пісень 8:6
Перевіряй мої слова на зойк і правду!
Крізь сито обіцянок просівай!
Я не збрехала ані раз, аж доки не навчилася усмішок.
Це я – омріяний затишок для розмов,
чужих сумлінь і виправдань за слабкість – сховок.
Мов парасоля, усмішка моя.
Вогненні стріли не проб'ють хребта,
допоки луком усмішки озброєна насупроти.
Не вороги два лучники, та у обох своя свята
правічна правда, що її боронять.
Як на півмісяці блукач міжзоряний засне,
так на моїй усмішці бесідник вколишеться.
Гойдається розхитана вітрами
зізнань і брехень.
22.06.2022
Насічки нут
Луно,
ти роздвоєний клич, я – лут.
Оповий мною талію гнуту,
проросту вербою.
Нумо,
уторовуй на убереж лаз!
Посмугуєш мене нараз
насвіжо, молодою.
Лоно
твого голосу – плавнів глиб,
не подоба йому мій схлип!
Втоплюся чи в нім загою
насічки нут?
28.07.2022
Відгук
Залишся тут! В потоці теплих слів
моя безвадність викупає думку
і сміх стече по шовку глузду в лунку,
пробиту там, де ти словам звелів.
Залишся тут! На каменях часів,
де вигрівають те, що не розтане,
і де осушують душі вологі стани –
вербняк – стіну, а ти – затишок сплів.
Залишся тут діждати кораблів!
На мілині розбурханого серця
є місце всім. Потрощить до щемерця
останній спротив, що у нім зомлів.
Залишся тут!
13.08.2022
В оточенні не найвірніших друзів
У тихій ночі, свіжій та затишній,
в оточенні не найвірніших друзів
моїм поплічником стає цей сяєвишній
плетунок зір, що виснуть в небосмузі.
Вони мене провадять, наче в гавань
веде наказ штормище обминути.
Тож повертаюся з помежилюдних плавань
до себе давньої, якої не забути.
Та не сама! Запрошую надію,
хоч подивовуюсь її непевній суті,
що перегнеться в бік, в який повіють
зібрань гучних ідеї різнодуті.
Тоді беру її в кулак й кажу: мовчанням
являють істини і всю любові справу!
Подібною будь зорям, що до рання
безмов'ям чинять спільності заграву!
2013-08.2022
Смеркання
Це бій часів. Смеркання і розлука.
Очей не зводь до галузок пожухлих!
У темені немає ляку й дух
її порожнім був споконвіків.
Це бій за себе з марами себе.
Ні тіні крон, ні крук, ні крик відлеглий
не зроджують тобі у грудях пекло,
не зрошують тобі в страхах чоло.
Лиш те, що є, не те, що відбуло,
нехай тебе жахає. А майбутнє –
це тільки жарт вигадливих примар.
Не вір їм! Не надійся! Не очікуй!
Ось віддих твій – ось непоборний чар!
01.09.2022
Вільний переклад пісні сича
Я повертаюся до тихої ночі під повен місяць,
туди, де були промовлені такі оглушливі слова,
слова густі, немов патока, тягучі, немов горизонт.
Я повертаюся знову і знову, бо хочу застати їх несподівано.
Так само несподівано колись і ти
застав їх вперше.
Нікуди правди діти, ці слова належалися мені
і я випровадила їх у Всесвіт, бо Всесвітом для мене
був той, хто слухав.
Як я зраділа їхньому відголоску!
Він приводив мене до тями.
Він тремтів і розсипався у хвилюванні, та все ж
я впізнавала свій голос.
Це було звільненням від пересторог і одночасно знахідкою.
Я знайшла у тобі все, що раніше визначила в собі
і врешті озвучила.
Та в той час,
коли слово ще тільки зароджувалося мені на вустах,
я збагнула, що промовлене
оживе навіки.
І ця розкіш досі зі мною –
я люблю тебе!
08.09.2022
По тріщинах розлук
Тільки я також не гомінка.
Що ж, коханий, просто помовчімо.
Б'є об погляд – обширу ріка,
навчених сповідуватись німо.
Гул та гул. Та й простори лункі.
Лиже мряка зріз горизонталі.
Синь та синь. І ми, мов синь, такі,
наче очі, видивлені в далі.
Згук та згук
по тріщинах розлук.
13.09.2022
Зачекаюся. Дощовому
Зачекаюся.
А на ранок запіжить зливою.
Слів забракне образам стриманим і знеможеним.
Як ти визначив і нарік її неважливою,
ту краплину, що дощовим твоїм є тотожною?
Не роса, не сіль, не з людини сік –
та, котру прирік увійти в потік
безіменних вод.
Хто ж наплакав їх у часи знегод?
Зачекаюся.
А тоді і сказати нічого.
Ревний бракер за все зароджене на вустах корить.
Як домігся ти цього образу чоловічого,
що до осені, як до старості, щораз гірш гнітить?
28.09.2022
Цьогорічні. Непорушному
Чи ти любиш мене? І зривається з крони: дуже!
Обійми хоч би шелестом, мій непорушний друже!
Осінь каже: пора! Простягає на зміну одіж.
Власноруч перебрала б, та все до прощання. Годі ж
розглядати судин переплети – долонь і листя,
наче щойно зродилися ті, що уже й відбулися,
наче вивчити їх – це зарука скорити вічність
пересічним обом, що для вічності – лиш цьогорічні.
01.10.2022
Небом улюбленим
Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором улюбленим – жовтим,
смаком улюбленим – медовим,
тобою улюбленим – невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись
єдине.
– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним – решти не видно.
28.10.2022
Я є слова
Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома
й розкладена на прозу та вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!
31.10.2022
Перекричати світло ліхтаря
Але і я також, але і я
в останню ніч незвіданої згуби
перекричала світло ліхтаря,
мов цілувала перехожих в губи.
Їм заплітались кроки від снаги
раптової чужої таємниці.
Їм підіймався холод вздовж ноги
від неосвітленої діткнутої криці,
де перелітний птах моїх думок
зрізав трикутник вуличного сяйва,
а довгі скрепи довгих помилок
посвідчили, що жодна з них не зайва.
І заповзала під одежу суть
і неможливість припису: забудь,
що ніч пустує, наче озія!
Адже і я також, адже і я!..
07.11.2022
Радісна. Коли чую слова твої
Коли чую слова твої: будь спокійною! –
розчиняюся легкістю, мов туман.
Дні тягучі, душе моя, в безпросвітності,
як навмисний чи вимушений обман.
І нема їм ні витоку, ні посудини,
не збагну, чи позбутися, чи спасти.
Та як чую слова твої: будь повсюдною! –
враз видніються позначки до мети.
Тож стелюся душею ще більш шалено я,
щоб теплом мого віддиху дихав світ,
Бо як чую слова твої: будь Вселенною! –
та, здається, вміщається в твій привіт.
І видніють з-під шкіри тендітні стебла, і
покриває росою їх сяйво зір,
коли чую слова твої: будь упевнена!
Просто вір мені, радісна, просто вір!
11.11.2022
Уже і весни
Бо не існує життя без смерті, трави без сонця, людей без серця.
І кожна пляма на білій хмарі, неначе родимка, – їй належна.
Отак і ти мені – плоть від плоті, від думки думка, від Бога – Боже.
Отак і я тобі – сміх на губи, сльоза на груди і кров на землю.
Уже і весни, уже і нині, уже й майбутнє прийшло нарешті,
а білі верхи стоять, як перше, – на синіх далях між гір і неба.
Я трохи інша, ти трохи дехто, а трохи – зовсім ніхто нікому.
Усе – як вперше, і все – як перше, і люди з серцем, і люди з серцем...
24.02.2023
Мов сльоза, що тривожно
Я чаруюся світом, а світ зачарований мною.
І ніхто, і ніщо не зруйнує цього, і не зрушить!
Мов сльоза, що тривожно здаля усміхається літу
та стікає до губ, як до сонця, мовляв, – най осушить,
най вбере мене в себе навіки, мене – з-під повіки
безборонну, невмілу, бездосвідну щиру сльозу!
Віддаюся йому і народжую сльози та сльози,
знову сльози та сльози від щастя, від подиву навіть,
від раптової ясності, певності та осягання
цього світу, що мій, що в мені, що відвіку був мною.
04.03.2023
Луками
Я почну прокладати весну
глиною,
пальцями шви на старій хатині,
примхою борозни на землі.
Парою віддиху її злину і
цілуватиму травам судини.
Ні, не людина, авжеж не людина! Я –
фарба на Божих руках,
стебло тогорічне,
що перебуло зиму,
камінь посеред саду,
тінь билини,
прогалина частоколу...
В глибинах,
довкола –
я міцно, я міцно, я кволо,
заблукано,
лунами,
луками,
глиною...
Я лину!
Лину я!
Лину я!
Лину!
12.03.2023
За пташиним співами
Відлітай, моя радосте, відлітай
за пташиними співами в гущаки!
Де гніздилася, що називала раєм,
пір'я-зморщечки сміху поздовж щоки –
покидай, моя радосте, покидай!
Солов'їної мови не розумій
і лелечих кружлянь не розучуй, бо
не існує нам тіла на двох з тобою,
не існує і звуку, в якому сміють
дві душі величатися у любові.
Не знецінюй лишень ні себе, ні їх!
Палить сонце, і це його плач та сміх!
Кілька слів на вустах, при котрих і ти
народилася й виросла з пустоти, –
відпусти, моя радосте, відпусти!
23.04.2023
Біла квіта
"я тебе знаю. не зібрати в ціле
розлущене на тисячі частин.
не нанизати на прозорій ниті
сумнівну послідовність намистин,
розсипаних в бездонну пащу миті..."
Ки Ба
Я тебе знаю – повну світла
і мовчазної чистоти.
Поглянь-но, це тобі розквітла
ця біла квіта. Чи листи,
які колись не дочитала,
чи пелюсткові покривала
для недоспілого пилку,
я тебе знаю – ось таку,
що укладає їх належно,
не розгортає їх завбачно,
не боязку! Не боязку!
Пробачливу та обережну.
А біла квіта ця, побач-но, –
ти!
16.07.2023
Слова-серпокрильці
Майстерно так триматися межі,
кришити побіч вічності хвилини.
Отут я відречуся половини
своїх земель, нехай лишень стрижі
видзьобувати втрачене полинуть.
Бо й перелітні знехтували ціль,
котрої досягти мені несила.
Отут я серце в потемках носила.
Отут їх відступитися просила,
бо серпокрильно сікли звідусіль.
Вхопіть ясне, що виклювали з віч,
й гніздіться, гостродзьобі, за межею!
Не ріжуть плоть, коли ножі з іржею,
і не годують правдоспівних лжею.
Отам бо день, а з цього боку – ніч.
Осінь 2022 - літо 2023
У загуслому небі
А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу!
Хоч котитиму поперед себе.
***
У загуслому небі темніється і двиготить.
Це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?
Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!
***
Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні,
вчать мене
кохати.
***
У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!
Поглянь на пелюстки відкритих уст
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.
І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!
***
Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.
***
А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.
Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.
29.07.2023
І коли мені врешті забракне сил. Бистрина
І коли мені врешті забракне сил,
щоб озвучити рештки думок-марнот –
говори замість мене про міць краси
несподіяним паводком в край сухот.
Говори про приреченість таємниць
неухильністю прогляду мілини.
Говори, коли небо лягає ниць,
так, мов слухають мертві земні сини.
Говори спраглим слова потужно так,
так бистринно про води моїх думок,
що злилися, в тобі розчиняти смак
надаремності, змінності, помилок...
13.08.2023
Де човен твій
– Де човен твій і як пройшла крізь терня
до мене босою у цю безвидну ніч?
– Людино, чоловіче, невідомцю,
я чула, що ти табором стоїш
зо всім своїм правдивим та уявним
набутків почтом на оцій горі,
і слово шириться про твій прихід невпинно.
Дивлюсь, між терня тихо, як віддавна,
та на підніжжі чулись голоси,
що долинали не інак, як звідси.
Втомилася. Ну ж, гості ороси
вуста спрагливі та таку ж цікавість!
Говорять, що кущі ці неласкаві
до зайшлих і немилостивих. Ти ж
стоїш між ними зовсім не подертий.
За тать прийшов під небо се, підперте
моєю батьківщиною, ачей?
Пророк чи завойовник душ слабих?
Зірки від незнання упали в трави,
аби не схибити у супроводі тих,
чиї серця веде чи не Лукавий.
Чи не лукавий блиск твоїх очей –
ось те знання, що я за ним шукаю.
Бо і оця гора – насліддя раю,
і це терновище, і славна в ньому тиш,
і навіть садна свіжі – серце тішать
знайомцям, до чиїх взивають віч.
Отут до Господа лилась й моя вечерня.
– Яка чудова видалась година!
Які хиткі твоїм словам часи!
Та правда в тім, що я, як ти, – людина,
а кривда – у вабливості коси,
що в неї ти вплітаєш несказанне.
Де човен твій? Я бачив як хилилась
під берег хвиля, мов несла важку,
дорогоцінну й рідкісну поклажу,
аж раптом, мовби скинула, спинилась
і відбула назад в морські ряди,
а твердь здригнулась з певної ходи
своєї односудженої панни.
Та навіть на краєчку сеї кручі,
з якої видно камінь мілини,
не розпізнав я жодної дощини,
що ти на ній могла би приплисти.
Зізнайся, чи з підводної печери,
а чи з підвалин хворого ума
ти піднялася впевнено й нахабно,
немовби за собою привела
десяток воїв на мою погибель?
Нехай чужинець я, та навіть хиби
людської думки, що колись стрічав,
складали зброю перед чесним спитом.
Як чаші дві і з кожної відпито, –
хіба ж не стане спільним в роті смак?
Ось я стою зо всім своїм, відтак
черпай із мене черпаком розваги
усе, що за роки життя надбав:
вподоби, звички, судження, страхи,
всі помилки, пересуди й погорди,
покори, передбачення, покони.
З питва цього випльовуй заборони –
обгризені ваганням кісточки.
Не бійся, що твій хід я переграв,
бо ми з одної випали руки
на шахівницю програшної змаги,
мов ягоди в глибини буйних трав.
– Людино! Чоловіче! Невідомцю!
Якби ти знав, як змучилась плисти
твоя бесідниця у пустоті луни
від язика до місячного люстра!
І довгий шлях, і звивиста манера,
й іскристий хвіст промовлених марнот.
А кожна стрічна зірка, як гетера,
підсвічує увагою той рот,
що все у нім не тісно, та не пусто.
…помовчмо дружно, повиймаймо з п'ят
шипи майбутніх, нам належних свят!
08.2023
Бо люде людьом сьпівпют
"Людже люджем играют-сьпівают, а ми собі такой так, такой так!"
З пісні чугайстра
Напередодні серпневих прощань порозквітали айстри
і дехто, в масть чорнозему, пильнує за цим віддалено.
Коли з сусіднього саду мене мла проведе чугайстром
аж ген до стиглого полудня, – з'явиться осінь хвалена.
Як мокрий ніс мого пса – мла на листі здоров'ям свідчиться,
що теплі вуха для нього – те в кронах їй куций просвіток.
А я хоч знаю завчас, чим ця зустріч урешті скінчиться,
та все ж виходжу тепер, як на свято бувало – вдосвіта.
І попрасована одіж ще пахне желізка парою,
а нерозчесані локони пахнуть і цукром, й мамою.
Ми з млою свідкам на заздрість будемо гожою парою,
їдкою крові й багна на подолку в осені плямою.
Вона мене вберігає, від осінніх думок укутує,
аби не чула плачів потерчат і не йшла за блудами.
Вона для мене вбиває і танцем той гріх спокутує,
бо люде людьом сьпівают, а ми собі такой будеме.
18.08.2023
Не питайся чому
Не питайся, чому між слідами минулих тебе
порозсипано листя на бруку, де відгомін імені,
як заблудлий грибар – наміряється, та не зове,
але більше й не дбає про цілість росточків і сімені
під вагою зневіри, негоден дочути себе.
Не питайся, чому темні плями на жовтому тлі
виростають у міру цікавості пильного погляду,
мов наляканий звір ширить очі, хвоста ж бо долів
загинає все дужче, все дужче випрошує догляду.
І вистукує серце, а ще не настояний глід.
Не питайся, чому хтось проходив тим самим шляхом,
розсікаючи нетрі безчасся фантомною дійсністю,
і невмисно поранив найслабшу з усіх твоїх стом,
ту, яку називаєш так боязко й ніжно – безгрішністю.
Не питайся, чому тільки з ним почуваєшся вдома.
31.08.2023
Колір очей моєї любові
Якого кольору очі у моєї любові?
Ти кажеш, – медові. А я заперечую:
хай і зібране з найзапашніших квітів,
перенесене на найпухкіших крильцях
і поміщене у найдосконаліший шестикутник,
та не зрівняється з тим,
що палає Господнім привітом у моєму серці!
Дошукуєш слова і кажеш, – небесні.
А я заперечую знову:
на тверді небес зростають янголи,
на тверді морській зростають привиди,
на тверді земній зростають подоби
Людського Сина, а ти
зростав у моєму серці цими трьома одразу,
тож колір твоїх очей – потрійнотвердний.
Тоді ти смієшся і кажеш: прах!
Прах має колір, подібний до наших очей, кохана,
бо очі нам спільні і ми в них дзеркально втрачаємося.
А я заперечую, заперечую, заперечую...
Дзеркально знаходимося на мить:
колір очей моєї любові – кольору очей любові моєї любові.
Зажмурюємося – бачимо вглиб.
15.09.2023
Тільки вісені право
Тільки вісені право писати такі листи –
переоране поле і віддих чужого гніву.
Прагнеш вивчити кожен, надихатися, спасти
груди, втомлені дотиком, встигнути до посіву
чи до перших морозів, тож вкинеш своє: прости!
Тиша завше безгрішна. Не тиша тобі душа.
Що заплющені очі, що ночі у спадний місяць,
дослухаєшся в темряві. Німо, та дум врожай
неозвучено тисне, аж раптом забракне місця
в недописаних борознах. Кинеш своє: прощай!
26.09.2023
Портрет світанку
Та досконалості ніколи не очікуй!
Портрет світанку залишай без ока!
Хай висне зірка непримітно – збоку,
мигтить від страху перед прийшлим віком.
Нема їй ліків, все прийде напевне –
наврочене, намолене, неждане...
З чужого зору хутро звіра – тьмяне.
З чужого зору пір'я птахи – темне.
Малюй дитинно, так, як ляже пензель,
хай і стиратимеш завершене руками,
а зіркою, що сіра, наче камінь,
мов каменем, прикриєш власний вензель.
25.10.2023
І в короткім осіннім дні
І в короткім осіннім дні
устигаю себе зустріти.
Чи у тому вікні (це у тому вікні!)
дов'ядали квіти?
А мені – що листка обвід,
що бруківки щербатий промінь –
все достоту є слід, ну достоту – це слід,
вірний моїй утомі!
Все довкіл гомінке, як лист,
розпечатаний в час вечірній.
Чи у тому листі (аж у тому листі!)
любо стрічатись вірній?
15.11.2023
Аж раптом ніч
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
а сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене одним із тих кружлянь –
під спів горян, у попелі натуги!
Аж раптом – день порозриває пруги
таких бузкових серцю заклинань.
17.04.2024
Як цвіт магнолій
Бо він сміється, як ллються ріки,
як цвіт магнолій спадає долу,
як з торби зайшлого чоловіка
виймають посвідку, наче долю,
А я є свідком. Я – мовби плітка,
злітаю словом, гнізджуся словом.
І я ж – мов клітка, така чудова!
Така – для вітру і для розмови.
Аж він стається – як Стрий шумлива,
як Стрий тінистий і коренистий,
як стрийко добрий, що квітнем в торбі
приносить саджанці небожатам.
Та я – замістя – буйне, нежате.
Та я неводна – на плесі пломінь.
Та я – суцвіття, що пониж злому,
тому й з-під усміху годна слизти.
Ба! Він сміється і сміхом тишить
моєї втечі найменші смисли.
Він бачить річку в мені немислиму.
Він бачить місто, що вічність вистоїть.
03.04.2024
Перші веснянки
Перші веснянки
на рожевих щічках-пелюстках
з'являються не від сонця.
Чи не насмішка судьби –
багно на дикому милі?
***
Але ж погляньте –
червень догоряє,
як і червінь на присоромлених лицях!
Ах, плинносте життя,
усе тобі до снаги!
***
І маків цвіт!
Нехай і маків цвіт
помайоріє крайньо в цій заграві!
Крізь нього проглядаються далекі
тіні любовей зов'ялих.
***
Ой, леле!
Серцю замало трав!
05.07.2024
Тиходзвін
До перемог не доведи!
Розтрать мене на півдорозі!
Як імена, спочилі в Бозі,
як занапащені роди,
як розгороджені сади,
що дряпають достиглу згадку –
ослобони мою знемогу!
Верцадла б'ються об пороги,
не годні не діждати змін.
Моєї думки тиходзвін,
моя потуго тонколоза,
заклятий спадку!
23.07.2024
Жовтий томик
Жовтий томик і три пера.
Просвітки подощеві.
Пришпиліть до мого чола цей переливчастий щебет!
Сію трави у вогкий ґрунт.
Сію, сміюся.
Оце ж бо серпневий труд, перед яким не малюся.
А що кому є до моїх
малості й старості?
Строкатий, мов птах, переліг затьмив монотонні парості.
Після праці легке чоло
висвітлю жовтим променем.
Ах, як мені з вами було! Книгостомлені!
04.08.2024
Сіється поле
Сіється поле
поволе, поволе,
сиплим "довіку", виразним "ніколи".
Леле, як колотослівно довкола!
Пишеться поле.
Пнеться й пашіє
позірне у ширі,
зриме у тисняві зерен і пилу.
В зораноокому – зорянощирі
гості на пирі
гаються сміло.
О вітре, повій но
скорозарадно на колососмійних!
Мріється поле і рійно, і рвійно
посеред слів.
29.08.2024
Золототліє
І я скажу хоч слово про оту!..
Ох, осінь!
Давню мету душі безголосої –
золотіти!
Листки ослабілі – мої невбережені діти.
І я зловлю хоч менше на льоту
до вирви світу.
Скарбе крихкий мій, чадо тривожне,
соками слова тебе напою!
В Ирії золотом істини вкладено душам дороги.
О осене,
не я їм мати!
І я скажу хоч слово про оту
мету одвічну.
Співає грак так співно, як лиш годен,
а мить записує мелодику просту
крилом природи.
Золопотить!
О душа!
10.09.2024
Сором'язливістю крони
Зникає за маячним верховіттям
німування Господнє.
Сором'язливістю крони милуюся не сама.
Шумливий,
як Тебе не почути?
Немов до багаття,
підкидаєш з нізвідки наламані патики
перед кроком моїм падолистим.
Пересторожливий,
як Тебе не побачити?
І колишеш в обіймах, Дбайливий,
то як Тебе не діткнути?
Коли здрімну, підставивши обличчя просвітку, –
кришаться золотаві хлібини
на мою шурхітливу перину.
29.10.2024
Моя любов
Моя любов – це вересень на схилі
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.
Та як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.
Тепло та й годі. Все теплом дрижить
під ваготою сповненого слова,
і густо пахне шлях на листопад.
Моя любов – це мить, всього лиш мить,
з якої не вернутися назад.
09.2024
ID:
1029038
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.12.2024 22:04:05
© дата внесення змiн: 21.12.2024 22:07:18
автор: Гриць Янківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
