Невже тобі позакладало вуха, небо,
Чи, може, очі змила сліпота?
Молюся Отцю, і Сину, і Святому Духу,
Мабуть мало... Бо досі йде війна...
Вона б усі погоди перекинула на весни,
Якби лише не впав, не проріс травою.
Вона ж у дворі садила квіти чесно,
Щоб зустрічати сина – не з журбою.
Не для війни вона його ростила,
Не для рушниць — для слова і пісень.
Він вчора ще босоніж бігав полем,
А нині десь... забутий між людей...
Він їй казав: «Вернуся завтра зранку»,
Коли замовкнуть грози у вікні.
А ніч кричить, і плаче мати вранці,
А серце рветься в чорному вогні...
Невже тобі позакладало вуха, небо,
Чи вже серце скам'яніло у віках?
Чому ж тоді лиш матерієві руки
Забирають сина в макових полях?..
