...Він плавав в променях її очей. В її погляді. В ній він бачив ту, яку так довго не міг знайти. Його очі світились від щастя; він бачив квітковий шлях, казкові мрії у своїх снах і завжди вона була там, серед чудової природи, такою ніжною і жаданою, красивою і життєрадісною, завжди з усмішкою на устах. Здавалось, що ні одна сльоза не впала на пахучі руки й тіло. Вона, здається, навіть любила його...
Та щось змінилось у житті, вони стали вже не такі. Тепер він вже не вірить у кохання. Такий розчарований у своєму щасті, з болем в душі. І сльоза справді вже впала. Та не з її, а його очей. Всі бачили його біль, і вже квітковий шлях перетворився у тернову колючу дорогу, казкові мрії поламались, але вона ще залишилась у його снах, така ніжна і жадана, красива і життєрадісна, назавжди.
Тепер вже очі світились від переповненої болі. Серце кололось на дві частини. І спів птахів вже був немилий, хоча і заспокоював.
І залишився чорно-білий світ. Залишилась у серці біль та пам’ять, яка зостанеться там назавжди.
Закінчилась казка, яку він написав сам, у своїй підсвідомості.
Це все! Кінець! І в душі наступила осінь...
Та що поробиш. Треба жити далі. А ще трішки і зима. Така холодна і безжальна, яка залишить у серці уламок льоду. Хтозна, чи розтопиться він? Можливо, але ще не скоро...
