Не спалося… Зорі в вікно заглядали.
Прожите життя, наче фільм на екрані.
І раптом, як в казці, чаклунка з’явилась:
– Що хочеш, проси – я зроблю, щоб здійснилось!
– Дай мені щастя, - несміло прошу, -
Нехай я у радості дні проживу.
– Ну, що ж, - чарівниця зникала вже в небі, –
Ти виший його й щастя прийде до тебе!
Я шию, гаптую у полі пшеницю,
Синь-озеро й ріки, грімницю-зірницю,
Покоси і луки, Карпатськії гори,
Ліси, переліски, степи неозорі.
– У килимі цим Україна постала, –
Всміхнувшись привітно, чаклунка сказала.
Я знов вишиваю… Над плесом ставка
Калинонька в росах, шумить осока.
Над Сеймом летять журавлі в високості.
Отави шовкові ждуть осінь у гості.
– Це ж рідне село ти своє вишивала, –
Помовчавши трохи, фея сказала.
Ну, що ж мені вишить? Он там біля хати
В вишневім садочку грайливе дівчатко.
Голівку барвистий віночок квітчає.
В руках воно сонця промінчик тримає.
– Дитинство своє шовком ти вистилала, –
Замріяно й ніжно чаклунка сказала.
Затискую в п’яльця шматок маркізету
І думаю довго над новим сюжетом.
Я вишию юнку в казковім світанні,
Спів солов’їний в діброві весняній.
– Ти юність прекрасну свою вишивала, –
В задумі чаклунка мені проказала.
Ой, як же чаклунці мені догодити?
Беру полотно, підбираю я нитки .
Я вишию неньку з синочком в колисці,
А донечку в зорянім поруч намисті.
– Це ти материнство своє гаптувала, –
Лагідно так чарівниця сказала.
Тепер вже я знаю, що вишити мушу –
В рушник вишиваний вкладу серце й душу.
Розетки і ромби, кривульки і хміль.
Червоне і чорне – радощі й біль.
Рушник чарівниця до зір підіймала,
Мотиви із хрестиків вмить розгадала.
– Це долю жіночу вишила ти.
Гаптуючи радість, прийшла до мети.
– Яке ж іще щастя потрібно тобі?
Зросла ти на щедрій квітучій землі.
Для тебе цей світ і сонце в блакиті,
А ти – найщасливіша жінка у світі!
