Нарешті в душі я збагнула
Печальну, тривожну ту мить,
Коли вже сама я відчула,
Як сильно у серці болить.
Я думала: сонце радіє
У кожнім, у кожнім лиці.
Я думала: небо ясніє
І тішаться люди усі.
Я думала, мріяла, бігла,
Торкалась руками дерев.
Сміялась, втішалась, раділа.
І все обнімало мене.
І промені, золотом злиті,
Загрались зі мною навкруг.
І очі від щастя залиті,
Аж поки не вчула той звук.
Той звук був мені незнайомий.
Не транспорт це був і не крок.
Це була людина без кроку.
Це був інвалідний візок.
І в серці веселість втопилась,
Застигла із тишею я.
Коляска собі покотилась,
А в мене котилась сльоза.
Хотіла догнати хлопчину,
Хотіла його врятувати.
Та де я візьму тую силу,
Щоб міг із візка свого встати?
Йому дуже важко у світі,
Де люди проходять повз нього.
Вони у житті ще не ситі,
Їм мало, все мало усього!
Йому не потрібно багатства,
Лише, щоб не плакало серце,
Що хоче звільнитися з “рабства”,
Що плаче в душевне відерце.
Він прагне з візка свого встати
Й піти із людьми, як усі,
Побігти зі мною, помчати
Із вітром у мрії свої.
І прийде той час ненароком,
Коли його віра спасе.
Щасливий той крок і за кроком.
Він щастя своє віднайде.
Але ще не може піднятись,
Прикована міцно стопа.
І віра так хоче ввірватись,
Порвати кайдани візка.
О Боже, благаю і прошу,
Спаси тих людей, сохрани
Людей, що хворіють й не можуть
Здоров’я дорогою йти!
