Це мій перший прозовий твір. Прошу жорстко не критикувати :)
Весна!.. Цю пору року, мабуть, любить кожен… Адже тепер закінчуються морози, зеленіють поля, зацвітають сади дзюрчать струмки… О! Як можна не любити весну?!! Можливо міські жителі не бачили нашої, сільської весни… В такому випадку їм потрібно обов’язково приїхати в наше село, і помилуватися....
Та весну цінять не тільки за те що вона розмальовує землю різними барвами, як дитячу розмальовку. Зазвичай до багатьох в цю чудову пору приходить кохання. Чи вже варто говорити що таке кохання? Чи хто не знає? Ну що ж, розповім я що таке кохання. Слухайте.
В мальовничому, віддаленому від міської метушні куточку, розмістилося невелике село зі звичною для України назвою – Кущевиця. Чому воно так називається знала тільки баба Мотря, та вона вже нікому й не розповідає тої історії. Чи то вже й забула, чи то соромно старій таке розказувати. Адже старші люди твердять, наче парубки колись дівчат по кущах тягали, та і панську доньку заманили, от пан і сказав: «Не село, а якась кущевиця!».
В цьому поліському селі була хороша дев’ятирічна школа, в якій навчалося близько двохсот учнів. Хоч і називають всі Кущевицю забитим селом, але живуть і не скаржаться, адже село тихе, всі одне одного знають, та допомагають. Роботи в селі також вистачає, адже колгосп ще тримається, а значить і людям є чим зайнятися. Також в селі є магазин та сільська рада, як же без неї.
Ось так жило собі село довгі роки. Хтось помер, хтось народився… Так і в сім’ї вчителів народжувались діти. Найменшого назвали Олесь. Олесь Ковальчук. Змалку Олесь не любив навчатись, працювати… Тільки ігри цікавили його. Батьки не дуже переживали, адже він ще дитина, ну й що, що посидючий, зате має інтерес до механіки – будь-яку іграшку з коліщатками чи іншими рухомими деталями Олесь зразу ж розбирав на найдрібніші запчастини, а потім намагався їх скласти, що правда, це в нього рідко виходило… Рік за роком ріс Олесь, дорослішав, пізнавав світ, знайомився з сусідськими дітьми, з якими згодом почав проводити час…
Ось і прийшла пора йти в школу, Олеся трішки підготували – він впевнено міг сказати: «Два плюс два дорівнює чотири!», хоча і не до кінця розумів що це значить. Разом із ним до школи пішла і його подруга дитинства, Оленка – його сусідка, з якою він провів не один літній вечір. Перший день школи незабуде Олесь ніколи, адже ніколи раніше він не залишався один із чужими дітьми, до того ж він ще ніколи не був у цьому кутку села. Сидів Олесь на уроці та й слухав, адже мати йому сказала щоб уважно слухав учительку, але навіщо?.. Коли ж учителька сказала що усі можуть іти до дому, Олесь розгубився – він не пам'ятав з якої сторони дім, і як туди пройти. Ось так стояв він біля шкільних східців і злякано озирався по сторонах, аж раптом почув за спиною знайомий голос:
– Чому до дому не йдеш? - Це була Оленка. Наче послана на допомогу.
– Я не знаю в яку сторону потрібно іти… - Розгублено відповів Олесь.
– Ну, ходи зі мною, я тебе приведу до дому.
І вони радісно пішли до дому, і це Олесеві так сподобалося, що він уже чекав наступного дня, щоб піти до школи. І кожен день вони поверталися разом до дому.
– Кого ти Олесю любиш? - запитувала жартома в Олеся то мама, то його сестричка.
– Нікого! - ображено відповідав Олесь.
– А як же Оленка? Хіба ти її не любиш? - жартома запитували у нього. На що Олесь так і не знайшов відповіді, тому доводилось просто мовчати…
… Осінь, зима, весна – ходив Олесь у школу й навчався, інтерес до навчання викликали сонечка, які давала вчителька учням, які добре навчались. Хороші й веселі здавалися дітям ті сонечка, і вони їх колекціонували, тому що отримати їх можна було лише за охайне письмо, за правильне читання та за хорошу поведінку, а ті, хто погано навчався, той отримував заплакані хмарки. Олесь же мав більше хмаринок ніж сонечок, але все ж старався…
Пройшли роки. Уже весь клас знав один одного як рідного брата, чи сестру. Уже чітко розділилися “барани” та відмінники. У кожного з’явилися свої друзі, адже уже п’ятий клас. В житті школярів того року відбулося багато змін. Учителька яка учила їх чотири роки тепер навчає інший клас, а до Олесевого класу тепер на кожен урок ходить інший вчитель, п’ятибальну систему оцінок замінили на дванадцятибальну. З’явилися зовсім нові уроки, яких не було раніше. Все дуже змінилося. Цього року Олесь уже не сидів за одною партою з Оленою, як ті чотири роки - тепер він сів разом зі своїм другом Миколою за останньою партою. Самим великим нововведенням для Олеся стало те, що тепер прибиранням у класі займалась не прибиральниця, а самі учні, адже Олесь ніколи не тримав у руках швабру, а тут… Та школа ж не лише для того щоб вчити Алгебру та Фізику, тут ще й навчають життю. Зрозумів це Олесь одного разу, коли на виховній годині вчителька попросила кожного з учнів розповісти якими на їхню думку мають бути хлопці та дівчата.
– У справжньої дівчини повинне бути довге волосся… - заявив Олесь.
Учителька трохи здивувалася, адже ніхто з учнів у класі не говорив про зовнішність, казали тільки щось на кшталт: «дівчина повинна добре навчатися, виховано говорити» чи ще щось в цьому дусі, але після заяви Олеся, всі почали з ним погоджуватися. Та Олесь говорив це від душі, уже тоді він знав якою повинна бути ідеальна дівчина. Дівчина в яку б він закохався… І це кохання не змусило себе довго чекати. Одного разу, саме на новий рік його однокласниця грала роль снігуроньки на новорічному карнавалі. Її звали Наталкою. Саме вона була для Олеся образом ідеальної дівчини: струнка, синьоока, з довгим, золотистого кольору, волоссям. Та ще й відмінниця. І як в таку не закохатися?.. А на новорічну ялинку дівчина досить уміло прикрасилася… І Олесь, побачивши її щиру усмішку, просто втратив розум! Хто б міг подумати, адже йому лише перевалило за десять років… Всі зимові канікули Олесь думав про неї, уже ніяке навчання не цікавило хлопця…
Поки ми не бачимо коханої людини - ми все більше в неї закохуємося… Але зустрівши, розуміємо що то було зовсім не кохання, а тепер, коли бачиш свого ангела, вже не можеш відвести погляд… Ось так і Олесь. Він страждав всі канікули, а коли прийшов до школи - то дізнався що вона захворіла. Він все не міг зосередитися на уроках, і думав лише про неї.
– Наталко, кохана, одужуй швидше! - думав він на алгебрі, і не звернув уваги на те як учителька вліпила йому одиницю в журнал, це його хвилювало менше всього…
Зима. Вона така біла-біла. І куди не глянь – все чисте, білосніжне… Зима стерла кольорові фарби з нашого села… На вулицях кругом все блистить на сонці, а в кожному дворі стоїть білий охоронець… А може то й не охоронець?.. На певне то прибиральник, якого прислала зима вичищати наші вулиці. Дійсно. Адже ж він з мітлою… Якщо зимою любов не замерзла, то весною вона розквітне, літом дозріє, а осінню – пора урожаю… Олесева любов не замерзла, а проросла, як озима пшениця. І вже весною він не знаходив собі місця. Одного вечора він почав думати як же бути далі, і вирішив розповісти своїй коханій про почуття… «Але ж як це виглядатиме? А що вона скаже? А що мені говорити?..» - сотні питань, і жодної відповіді. А вона навіть не підозрює як Олесеві важко, чому він дивиться на неї на кожній перерві. Чому зустрічає її своєю посмішкою кожного разу, коли вона заходить в клас… Чи все ж таки зрозуміла? Адже останнім часом вона почала з ним спілкуватися, а Олесь, щоб проводити з нею як найбільше часу, почав залишатися з дівчатами після уроків, допомагати їм прибирати у класі, за що його стали поважати - дівчата вважали його інтелігентом… А він просто закохався…
Прийшовши зі школи в черговий раз, Олеся раптом навідала «геніальна», як він тоді подумав, ідея: потрібно написати їй записку із зізнанням, і непомітно підкинути в портфель. Дві години Олесь щось писав на папірцях, акуратно відрізав ножицями… і викидав їх, зім’явши, під ліжко.
– Ні! Не те… Треба якісь слова підібрати… Щось романтичне… - Думав Олесь. Та ті слова ніяк не йшли до нього… Зрештою він просто написав на невеликому аркушеві «Я люблю тебе», і акуратно поклав послання в підручник. Залишилося зовсім дрібниця, непомітно віддати це їй…
Після другого уроку, коли вже трохи пригріло сонечко, всі школярі вибігли на шкільне подвір'я. Одні просто стояли біля дверей і щось обговорювали, інші бігали, треті грали в якісь ігри… Один Олесь лишився в класі. Недовго думаючи, він вкинув свою записку Наталці в портфель.
– Все. Назад дороги нема. Тепер треба чекати… - пошепки сказав він самому собі, хоч і не знав чого чекати. Він думав що вона також його кохає, інакше чому ж вони зустрічаються поглядом на кожній перерві, і щоразу вона йому посміхається. Так щиро…
На другий день він не йшов у школу, а летів! Крила надає зовсім не редбул, а кохання…
– Привіт. - Промовила вона, зайшовши в клас… Так вона робила завжди, і сьогодні в її по ведінні немає нічого незвичайного…
«Можливо вона не прочитала записку? А може…» - подумав Олесь, скільки різних думок промайнуло в нього. Зрештою він вирішив почекати ще один день. Та і на наступний день все було так само. Тепер Олесь акуратно відрізав великий аркуш паперу і написав там акуратними буквами:
«Наташа, я люблю тебе
я хочу щоб ти була зі мною
А ти любиш мене?»
А що ще міг написати десятирічний хлопець, який ледве зрозумів що це і є любов? Перша любов - перші помилки… Ця записка відправилася у портфель дівчини, як і попередня. І знов нестерпне чекання, і знов жодного знаку… Вже на третій раз хлопець зробив маленьку книжечку з листочків у клітинку, в ній він вже знайшов що написати. Там були і зізнання, і слова пісні… І навіть маленьке кільце, зроблене з ланцюжка… Він прикріпив його скріпкою в книжечці. Впевнений в тому що Наталка вже точно помітить такий сюрприз, він мчав у школу не на крилах кохання, а на любовній реактивній тязі… Ця книжечка також була відправлена в портфель. Як же він чекав наступного дня, який же в нього тоді був піднесений настрій!..
Життя як зебра - сьогодні світла полоса, та взавтра може наступити чорна, і якою б не була біла смуга - чорна завжди здається ширшою…
На наступний день Олесь дуже поспішав у школу, не тільки через кохану, він цілий вечір уявляв яким буде завтрашній день, і тому дуже пізно заснув. Через це йому було важко прокидатися, та згадавши зранку що сьогодні день істини, він дуже швидко зібрався і поспішив у школу…
– Ха-ха-ха!!! - Дружнім сміхом його зустріли однокласники, Олесь озирнувся, щоб переконатися що сміються з нього. Такого колективного сміху давно вже не було в класі. Олесь проігнорував насмішки, і пішов сісти за свою парту. Поглянув на Наталку, вона не сміялася з нього, і навіть не дивилася - підперши голову рукою, щось читала, її лиця не було видно…
«Хоч одна нормальна людина, недарма я в її закохався» - подумав собі Олесь, і став готуватися до уроку. Клас стих, а до Олеся підійшов один з однокласників, з яким він не товаришував.
– Твоє? - спитав його однокласник, протягуючи в руці його книжечку зі щирими зізнаннями…
Олесь хотів було її вихватити, та однокласник швидко прийняв руку і відскочив. Далі змагатися не було сенсу. Хлопець сів, і мовчки стримував свій біль та образу. А однокласники за спиною сиділи і весело читали що написано в книжечці, додаючи свої коментарі.
Де та межа? Любов - ненависть… Один крок! Чекав неземного щастя а отримав небачену ганьбу і висміювання… І за що? За те що кохав? За те що відкрив свої почуття? В такі моменти вже не розумієш чи це любов чи це ненависть…
Життя як математика: Ненависть - це любов, зі знаком мінус… І головне це стерти цей знак, а не поставити. У Олеся вийшло якраз навпаки - його любов перетворилася в ненависть… Тепер його життя перевернулося, все стало зовсім навпаки. Він уже не спішив у школу, мріяв щоб Наталка захворіла, і не йшла в школу. Він готовий був їй все пробачити, і кохати знову… Тільки не міг сам пересилити себе, змусити себе підійти до неї… Навіть подивитися на неї! А ще учора вони зустрічалися поглядом, і усміхалися один одному. А сьогодні весь клас проти його. А в серці ще бореться любов із ненавистю.
– Невже так буде завжди?!! Як мені жити далі?!! - Кричав він опинившись сам у домі…
Кожного дня він терпів насмішки однокласників, та згодом учням стало нецікаво обговорювати одну й ту ж тему, а ще й якраз літні канікули… За літо все забулося. І Олесь вже якось для себе їй простив, але більше не вірив у любов, і недовіряв своїм почуттям…
Минуло ще десять років. І тепер вже Олесь знає що таке любов, а той урок запам’ятався назавжди. За ті роки навчання в школі всі забули про той інцидент, Олесь уже простив Наталці, і сьогодні вони знову усміхаються зустрівшись поглядом… Тільки вже вони не будуть кохати один одного, бо вже пройшов час того кохання.
Замість епілогу:
Коли комусь пишеш «кохаю»,
Пиши одночасно й «благаю»,
Й «прости» вже пиши одночасно,
І знай що любов ця невчасно.
І може й не варто любити,
Та тільки неможна так жити…
Чи треба листи ті писати -
Як можна у віччі сказати,
А потім так ніжно обняти,
Й сміливо життя все віддати!..
ID:
283735
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.10.2011 17:20:45
© дата внесення змiн: 01.10.2011 17:31:02
автор: ixeldino
Вкажіть причину вашої скарги
|
Це дуже гарна розповідь читаючи не могла відірватися. Історія схожа на мою. Дуже цікаво 
