Вона... маленька дівчинка з ароматом шоколаду. Шоколаду, без якого вона не уявляла свого життя. Вона любила ніч, небо і дощ. Та більш за все вона любила його.
Він... хлопець з очима кольору щастя, її щастя. Він завжди посміхався і любив її. Любив цю маленьку неврівноважену істеричку.
Вона влаштовувала сварки через будь-яку дрібницю. Кричала і ображалась, проте він ще жодного разу не бачив її сліз. Вона так любила його...
Він пробачав її. Пробачав за кожну сварку, істерику чи несподівано кинувшу слухавку і короткі гудки. Він так любив її...
Вона могла годинами базікати з друзями, чи попусту сидіти в контакті. Вона могла безперервно слухати музику чи просто гуляти містом... люблячи його.
Він усе розумів. Він розумів цю маленьку наївну істеричку, адже любив її.
Вона могла встати серед ночі, просто, тому, що їй несподівано захотілось написати черговий вірш, чи награти на старій запиленій гітарі щойно придуману мелодію. Вона так любила його...
Він міг просто позвонити їй, байдуже в 8 чи об 23.50, просто, щоб спитати як справи і сказати, що любить. Він так любив її...
Вони просто любили один одного, просто були вірними і щирими, трохи дивними і закоханими. Та вони не знали одного. Вони не знали, що колись, давно, їм уже винесли вирок: Бути разом... Завжди...