Вона змінює хлопців, наче рукавички. Вони закохуються в її недоступність, а їй на них все одно. Жоден з них ще не затримався біля неї більш, ніж на тиждень. Пізніше він набридав і з'являвся новий. Так продовжується уже півтора року.
Він зустрічається з одною... Уже майже рік... Клянеться їй у коханні, каже, що щасливий, а сам подумки жалкує: "Яку ж я втратив"
Вона змінює хлопців, наче рукавички. Жодному з них не належить її серце.
Він зустрічається з одною. З одною, яка каже, що кохає його.
Вона щоночі засипає ковтаючи сльози. Щоранку їй доводиться посміхатись приховуюци біль. Вона ховає біль у, зовсім не притаманному їй раніше, пафосі. Їй уже так набридла дурнувата маска, яку доводиться носити.
Він, як і раніше, слухає свій рок. Його ранок, як і два роки тому, починається із кави з цигаркою. Він, мабуть, уже ніколи не дізнається, що все ще так їй потрібен...
П.С. твір уже досить старий, йому 2 роки.... тому в теперішньому не вся інформація є достовірною
