Під яблунями вулики стоять,
З них кожному, напевно, півстоліття.
Із вічок бджоли в білий світ летять,
За взятком! Медозбір! Поліття!
Гудуть завзято, вічні трударі,
У вулик рамки тато підставляє.
Деревина трухлява в димарі…
І наче з дітьми з ними розмовляє.
Зняв капелюх, навіщо він йому,
І розпалив димар, бо так годиться.
Давно вже не питаю я чому
За честь вважає з ними порідниться.
Витає дим, як в тата голова,
Дзижчить бджола сердито біля вуха.
А він спокійний, прямо аж дива
Із насолодою оте дзижчання слухав.
По ньому бджоли, прямо по руках,
Він їх у вулик струшує легенько.
І мед блищить на рамці в комірках,
Повітря пахне трунком, солоденько.
Переглядає рамки, зважує в руці,
Чи мед дозрів, чи стільники закриті?
Спокій і щастя світяться в лиці,
У медогонці рамки крутить ваговиті.
По стінках мед бурштиновий тече,
Це ж треба було бджолам наносити.
У них є стільки правильних речей,
Що варто було б і людей повчити.
Минає літо, медозбір пройде,
Зима холодна, вже, не за горами.
Та батько завжди в клопотах буде,
Дай Боже, щоб ще довго був він з нами!
У всьому є початок і кінець!
Солодкий мед – вінець важкій роботі.
Таким цей світ вже сотворив Творець,
А ми, як бджоли – у круговороті!
29.03.2012 р.
Професія годує, а це так, для душі... 
Гарно написано, мудра,пасторальна замальовка
Трохи вдалося! 
