...Надворі дощ. Чи, може, вже скінчився?.. Сіро, віє самотністю. Справжня осінь. Чи зима?
Не знаю. Заплуталась. Втомилась. Втратила сенс.
Відкриваю вікно. Приємний, холодний вітер. Приводить до тями.
О, листок! Мабуть, останній. Вже пошарпаний, брудний, вологий... Але ще "живий". Остання згадка про цю осінь. Останній доказ, що вона була...
Тримаю його в руці. От якби відправити тобі ним листа. Він був би "справжнім". Не бутафорія. Символ природи, життя.
Усміхаюся. Це вже занадто. За межами можливого.
Скоро Новий Рік. Ні настрою, ні планів, ні бажання щось змінити. Для чого?..
Підношу листок ближче до обличчя. Нашіптую йому щось. Відпускаю. З ним, сподіваюся, відпускаю й тебе.
Розумію - самообман.
О, вже накрапує дощик... А сніг? Хм... саме він є символом дива! Нема його, нема й чудес...
Сумно усміхаюся.
Він долетить? Звичайно, ні. Які дива? Для чого? Ми в них не віримо.
А ти живи. Досягай цілей. Радій кожній миті. Вір у неможливе.
А головне - не втрачай сенсу.
Дощ стає сильнішим.
Зачиняю вікно. Обличчя вологе від крапель дощу. Чи сліз.
Від сліз неба. Воно ж теж живе. Не бутафорія