Іду по вулиці бездумно.
І люди йдуть.
Як завжди шумно.
Та раптом чую десь
– Привіт!
Яким тісним буває світ.
– Привіт, привіт! – відповідаю.
Давно не бачились, я знаю.
Ну як ти там тепер?
–Нормально.
Лунає відповідь банально.
– Виходиш заміж? Радий чути!
(Я так хотів тебе забути.
Тепер не зможу відчуваю.)
– За кого? Хто він, може знаю?
Ого! Насправді, син банкіра?
Така любов, як у Шекспіра?
(Словами цими мене губиш.)
– Серйозно кажеш – щиро любиш?
Ну так, любов обов’язкова.
(Лиш зустріч наша випадкова.
Кому була вона потрібна?
Ти вже далека, але рідна,
В душі холодна, як зимова.)
Десь не туди пішла розмова.
–Та що там я – самотній досі.
Гуляє вітер у волоссі,
Спокійно грається думками.
Я як завжди – живу словами.
Пишу, складю у куплети.
Такі тепер митці-поети,
Важлива їм людей довіра.
(Мені далеко до банкіра.)
– Та ні, не прийду на весілля.
Ти ж знаєш – не люблю застілля
І ті весільні, звичні страви.
І чесно, маю в той день справи.
(Шукатиму на тебе схожу)
Та вдячний.
Вибач, що не зможу.
Ну що ж, напевно, прощавай.
Пиши, дзвони, не забувай!
(Хоч я старатимусь забути.
Дзвонитимеш – не буду чути,
Мені не треба вже твій сміх.
Так краще буде для нас всіх).
Дякую!
клас! 
