Ранок. Розплющую очі. В кімнаті темно, сіро... Дивлюсь на годинник: до будильника ще більше години. Не хочу спати. Ще раз примружуюсь, згадуючи сни. Встаю.
На кухні світлише, ніж в кімнаті. А на дворі дощ... От тобі й зима. Роблю гарячий шоколад. Вмикаю комп*ютер і занурююсь в "світову павутину". Обдумую сьогоднішній день.
Година, півтори... Вже час збиратись. Що ж одягти? Яка різниця? Там дощ, похмуро, всім людям байдуже на тебе й твій вигляд. Зітхаю. Виходжу на вулицю.
Де ж цей трамвай? Вже двадцять хвилин на зупинці. Змерзла. В вухах навушники на весь звук. Глушать? Та ні, просто притуплюють той біль, ту байдужість.
А от і трамвай.
Виходять люди. Якась незнайома дівчина протягує мені квиток.Дякую. Хм, отже, не перевелися ще хороші, безкорисливі люди. Приємно.
Їду. Всю дорогу слухаю музику, думаю. Мені на кінцевій, зупинки не пропущу.
Вийшла. Крокую до реакції. Поспішаю, бо, як завжди, запізнююсь. Мені дають завдання, пояснють. Я дякую, прощаюсь. Їду назад.
Заходжу додому. Переодягаюсь. Обідаю. Знову на зупинку. Тепер приїхала на пів години раніше. Дивно, але тільки, коли не поспішаєш, бачиш, як завжди квапляться люди. Куди? Навіщо?
Дзвоне телефон. Подруга. Найкраща. Єдина. Беру трубку. Слухаю. Вона й не уявляє, як приємно мені чути її. Ніби через телефон, через кілометри йде до мене тепло. Мовчки усміхаюся.
Заходжу в міську раду. Сідаю біля решти стажерів. Реєструю людей.
Час минає швидко. Їду додому. Тепер в трамваї можна підняти ноги й спокійно висіти в повітрі, стільки людей! Ще й пробки.
Біжу додому. Перевдягаюся, п*ю чай, їду на танці. Знайомлюся з новими людьми, вчу нові рухи. Весело, цікаво.
Вечір. Вже час спати. Дивлюсь на телефон - він вперто мовчить. Звичайно... П*ю гарячий шоколад. Кажу "па-па" інтернету. Лягаю спати. Завтра буде новий день. Новий ранок. Нові справи.
Ловлю себе на думці, що сумую за "старими" людьми. Засинаю.
