|
Важко було б заперечити, що сила людської думки не змінювала і не продовжує змінювати картину світу, а науково-технічна революція і світова глобалізація ознаменували початок нової ери, ери незаперечного домінування людини, антропологічної концепції світогляду, поєднаної з науково-технологічним розвитком, доказом сили людського розуму, що здатна перекроїти та підлаштувати під свої потреби усе живе. Швидкими та впевненими кроками, не знаючи, і не сильно замислюючись про наслідки, людство перейшло на новий рівень еволюції, який загрожує регресу живої матерії, зубожінню біорізноманіттю і ставить питання на порядок денний, хто ж у цій невгамовній, необмеженій, неприродній, безпрецедентній у минулому конкуренції, боротьбі за виживання, виживе, а якщо і виживе, що робитиме далі на сміттєвому звалищі? Яку насолоду від життя отримуватиме ця уціліла, найсильніша людина, яким буде її життя в якісному плані?
Чи є у сьогоденні гармонія? Усе живе перебуває у постійній взаємодії та русі, воно еволюціонує та видозмінюється, не породжуючи дисбалансів, а навпаки, постійно відновлюючи баланс, гармонію, продукуючи синтез енергії від взаємовигідного співіснування. Якщо якесь коліщатко системи дало збій, природа ідентифікує місце поламки і вживає невідкладних заходів. Вона здатна відновлювати себе, у неї дуже розвинута здатність до рекреації, але ефективність її буде досягнута лише за умов припинення постійного ендогенного впливу, а точніше антропологічного тиску, який здійснюється у всіх напрямках, зачіпає усі ланки людського, кожен ланцюг, найменший біогеоценоз. Діяльність людини схожа на повномасштабну наступальну операцію зі знищення ворога, яка має стратегію та план, що сприяють успішній реалізації. Зараз, як ніколи раніше, починаєш задумуватись над тим, що людей стало занадто багато, занадто багато голодних ротів, яких треба прогодувати, забезпечити житло, власний простір, нішу, та ще й гарантувати право на особисте відтворення, продовження роду, право на працю, ту споріднену працю, про яку колись говорив Сковорода. Людина повинна не просто їсти, спати і розмножуватись, вона давно лишила за собою ті часи існування у печерах та полювання на мамонтів. Вона прагне задовольнити не тільки первинні, а й вторинні потреби. Вона прагне самовизначення, духовного розвитку, а для цього їй потрібен простір та якісні умови життя. Для переходу на вищий ступінь задоволення потреб все ж варто хоча б якось задовольнити попередній. І все вищезазначене треба поєднати з концепцією рівноправності, справедливості, демократії, миру, толерантності, міжнародної кооперації, хваленої людської доброти і любові. І після цього Мальтуса ще називають божевільним…
Той хаос, що коїться тепер кожен день за вікном нашого ж будинку можна цілком назвати ноосферою, сферою людського розуму. Щоправда таку ноосферу навряд чи можна назвати ідеалом Вернадського та його доволі утопічної на сьогоднішній день концепції. Через приблизно дві сотні років, якщо людство доживе до цього щасливого моменту, Вернадського ставитимуть на один щабель з утопістами Томасом Мором і Томмазо Кампанеллою через цілковиту нездійсненність їх прагнень. Серед ідей вчення Вернадського про ноосферу нездійсненними є:
1. Рівність людей усіх рас і релігій;
2. Збільшення ролі народних мас у вирішенні питань зовнішньої та внутрішньої політики;
3. Свобода наукової думки і наукового пошуку від тиску релігійних, філософських і політичних побудов;
4. Продумана система поліпшення добробуту трудящих; створення реальної можливості не допустити недоїдання і голоду, злиднів та надзвичайно зменшити вірогідність хвороб;
5. Виключення війн із життя суспільства.
6. Розумне перетворення природи Землі з метою зробити її спроможною задовольнити всі матеріальні, естетичні й духовні потреби населення, яке зростає.
Вже з першого пункту стикаємось з непорозумінням, адже подібна рівність суперечить теорії природного добору Дарвіна, з чого і робимо висновок – мета нездійсненна. Звичайно, можна було б заперечити моє твердження, доводячи, що використовуючи свої інтелектуальні можливості (у разі виникнення бажання), людина може подолати будь-які труднощі, забезпечити рівність, провести всезагальну зрівнялівку, культивувати й укорінювати цю ідеологію у кожному індивідуумі, промити нею мізки, забезпечити насильницьким шляхом толерантність, примусити людей терпіти один одного. Але навіщо? Хіба таке бажання виникне? Спростуванням слугує той факт, що чим більше штовхають людей один до одного, чим більше світові міжнародні організації нав’язують культ міжнародної дружби, чим більше вони втручаються в суто особисте, більшою мірою успадковане, а не набуте, розуміння та сприйняття життя кожної окремої людини (адже глибоко на непідсвідомому рівні вона відчуває, що для неї чуже по духу, хто для неї друг, а хто ворог; не тільки досвід змушує людину будувати свою власну думку, бо трапляються ситуації, з якими людина не стикалась, і де, відповідно, вона досвіду не має), намагаються змінити її світобачення, вирвати національне коріння, розмити культурні бар’єри і перетворити людей на потворне мононаціональне стадо, тим сильніше вони породжують ненависть, нетерпимість і ту упередженість, яка ніколи не була ознакою тупості, як більшість вчених, філософів, відомих діячів собі думають, а проявом інстинкту самозбереження, функцією захисту людського організму від нахабного вторгнення у ті підвалини життя, у той генетичний код, який формувався у людині тисячоліттями і передавався через ДНК із покоління у покоління. Кожний представник своєї нації відмінний від іншого, і ця відмінність полягає не лише у зовнішніх ознаках. Вона полягає у способі та швидкості мислення, в інтелектуальних здібностях, в окремих талантах, рисах характеру, розумінні культури, мистецтва і прекрасного, а що найголовніше – розуміння буття, Всесвіту і Бога, як першопочатку усього живого, але не тільки в цьому. Безперечно, на людину впливає її оточення, але вона з’являється на світ вже з закладеним багажем здібностей, вже з вбудованою програмою функціонування організму, вже з тими схильностями, які вона проявить найбільшим часом, коли навколишнє середовище спонукатиме її до дій, розкручуватиме її, як розкручується спіраль ДНК під час денатурації. Люди є подібними, та не однаковими, саме тому й існують раси, і вони існуватимуть незалежно від того, чи спроможні науковці довести їх існування або дослідити їх виникнення, класифікувати їх належним чином, достатнім є те, що вони не можуть науково спростувати існування рас.
Людина не просто розуміє власну унікальність, помічаючи зовнішні відмінності представників не те що інших рас, а й націй. Вона відчуває «чужого», «не свого», і не через зовнішні ознаки, або через страх, інстинкт самозбереження. Спрацьовує внутрішня ідентифікація, яка закладена на генетичному рівні, існує певний неосяжний бар’єр, який важко осмислити чи пояснити, бо наука не хоче, і не здатна дослідити такий рівень людської генетики. Цей бар’єр полягає не тільки в культурі, відмінності принципів, ідей, переконань, релігії. Істина закопана значно глибше, десь у початках людського «Я». Як у комп’ютера, так і в людини може бути різна операційна система, різний твердий диск. Початкові елементи, з яких вона створена, можуть трохи збігатись з елементами представника своєї підраси, собі подібного, схожого. Та це не означає, що українець знайде щось спільне з китайцем, чи темношкірим африканцем. Тут не тільки інший вимір, інша реальність, інші умови існування, інші цінності, а й інша генетика.
На сьогоднішній день вчені навмисно недооцінюють генетику, не розвивають її, забороняють євгеніку, адже, якщо копнути глибше, то глобалізаційна система, ця ноосфера зі своїми догматами рівності розвалиться, як солом’яна халабуда від подуву вітру. Будемо відштовхуватись від супротивного. В природі ніколи не існувало нічого зайвого, жодна відмінність, якість, стан матерії не був, не є, і не буде зайвим, бо це суперечило б ієрархічності та стійкості глобальних процесів у навколишньому середовищі, підривало б фундаментальні закони живого, і перш за все закон виживання сильного, закон конкуренції. Абсолютно все у цьому світі створене для підпорядкування та невпинного, безперебійного руху матерії і перетворення енергії, забезпечення життя. І чи можна стверджувати, що існування людських рас є чимось позаприродним, штучно створеним та незалежним від процесів на Землі? Невже факт того, що біла раса ще за часів колоніалізму, ба навіть Римської імперії, займає більш панівне становище, ніж чорна, є випадковістю? Хоча, в умовах сьогоднішнього інтенсивного перемішання рас цей приклад вже не є настільки яскравим, бо в Конгресі США вже важко зрозуміти хто там дійсно «чорний», а хто «білий».
Отже, стикаємось з тим, що рівність є недосяжною з таких причин:
1. Існування рас та генетичного коду, як носія спадкових ознак, в тому числі і закладеного бар’єру, що складається з елементарних, початкових, особливих, відмінних видів частинок, що створюють людину як представника раси, а не людства. Можемо говорити і про заряд цих частинок, і про швидкість їх руху, й енергію, що вони продукують. В кожної природа цих часток різна. Це стосується і мозкової активності, зокрема швидкості нервових імпульсів.
2. Неможливість рівності через закон природи про виживання найсильнішого за рахунок зникнення слабшого. Ієрархія та конкуренція є «негуманною» запорукою існування живого на Землі.
3. Брак природних ресурсів, що не дозволить існувати всім у мирі та злагоді. Чим гостріше відчувається нестача ресурсів, тим жорсткішою стає конкуренція, що, в свою чергу, призводить до війн. Таким чином, забезпечити себе ресурсами і продовжити боротьбу за існування зможе тільки сильніший.
Усі інші пункти, відповідно до зазначених причин, нездійсненні. Стосовно закликів до міжнародної співпраці заради подолання голоду, війн, масового роззброєння, забруднення навколишнього середовища, покращення вселенського добробуту, можна сказати лише одне: людям легше виживати не разом, а окремими групами, краще державами. Тому, забезпеченням добробуту власної нації повинна займатись кожна держава окремо. Хто спритніший, той і виживе, а хто дозволить себе піймати на гачок колишніми країнами-імперіями, світовими утриманцями, у тих шанси на виживання мізерні.
Крім того, цілковите впровадження концепції Вернадського неможливе і в силу економічних та політичних причин. Насправді жодна країна не поступиться своїм економічним розвитком заради збереження навколишнього середовища. Це егоїзм, який не можна подолати. Вона може піклуватись про стан довкілля у себе, та це не означає, що вона не смітитиме поза межами своїх кордонів.
Звідси виникає питання: де та межа економічного розвитку, яка зламає хребет цій планеті та перетворить її на пустелю, і чи можна існувати країні з нульовим економічним зростанням, аби завадити глобальній катастрофі?
На це питання намагалися відповісти члени Римського клубу, і все ж таки, їх пропозиції так само далекі від реальності, як і вчення про ноосферу Вернадського. Висновок такий: порятунок потопаючого, справа рук самого потопаючого. Оскільки потопаючих багато, виживати кожному прийдеться на самоті (і бажано подалі один від одного, бо потопаючий має недолік тягнути на дно за собою іншого), якщо держава не піклуватиметься про своє населення, не забезпечить його достатньою кількістю ресурсів та життєвим простором, необхідним для повноцінного розвитку особистості. Особливо важливим є питання харчування, споживання екологічно чистої продукції, а не генетично модифікованої їжі, яка сприяє затримці розумового розвитку, спричиняє виникнення патологій, розвитку мутацій, ракових захворювань, дегенерації незаможних верств населення, що не можуть дозолити собі правильно та якісно харчуватись.
Сучасна глобалізація несе в собі нову загрозу, загрозу зникнення націй, загрозу деградації людської особистості за рахунок прищеплення спільних, проамериканських цінностей, розшарування глобального суспільства на дуже багатих та дуже бідних. Відповідно, на сьогоднішній день провідними корпораціями, міжнародними організаціями та впливовими бізнесменами і політиками робиться усе, щоб людство вироджувалось, щоб ресурсів не вистачало, щоб більша половина світу голодувала. Зрозуміло, що з кожним роком людська чисельність зростатиме, і її кількість псуватиме її якість. Заради її регулювання здійснюватиметься політика санації, поширюватимуться невиліковні інфекційні захворювання, виникатимуть нові (продуковані штучно), йтимуть війни, і все заради того, щоб незахищених та слабких знищити, всесильних і владних лишити. Монархія і світова гегемонія нікуди не поділась, вона розчинилась у гаслах доброчесності та справедливості, замаскувала своє рило за маскою мецената, сховалась у затишних кабінетах скляних хмарочосів, розробила тактику бою і нищить для того, щоб нищити.
На мою думку, глобальні проблеми вирішуються елементарно. Якби люди були такими доброчесними, як їх уявляв собі в майбутньому Вернадський, може, світ виглядав би інакше. Та епоха збиральництва і мисливства минула, балансу між людиною і природою більше не існує. Людина вважає себе вищою за природу, кожен день вона її підкорює, експлуатує, а сама відокремлюється від неї, мріє про космос, колонізацію Марсу. Їй вже замала ця колись чудова, а тепер виснажена планета, вона хоче підкорити Сонячну систему, насмітити і там. Усе зло криється в людській природі: людина отримує задоволення від руйнування, а сама створює щось переважно завдяки власному егоїзму та лінощам, небажанні виконувати брудну роботу. Лінощі, а не розвиток, – це двигун прогресу. Тому, проблема криється не у вирішенні цих питань, а у небажанні їх вирішувати, і це небажання існуватиме завжди, бо світом керують ті люди, які не знають, що таке екологія. Вони знають, що таке процент, заради якого людство потерпає в смертельних обіймах. Для того, щоб врятуватись, треба послабити ці "кільця удава".
ID:
492076
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.04.2014 20:49:02
© дата внесення змiн: 24.04.2014 20:59:19
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
