Минули швидко молоді літа,
Вже юний син у рості доганя.
Він взяв від мене вдачу запальну,
Пісні співати любить про війну.
Я слухати , як всі , не можу їх,
Бо побратимів згадую своїх.
І в серці відгукнеться знов вона,
Нікому не потрібна ця війна.
Але в військових було так не раз:
Як тільки зачитають нам наказ,
Ми зараз в путь, нічого тут не вдієш,
Як воювати , друже , вправно ти умієш.
Співай , мій сину, пісні про кохання
І про дівоче трепетне страждання.
Лиш про війну , мій любий , не співай,
Не край мого серденька ти, не край.
Колись давно, в вісімдесятих,
Мене послали воювати.
В Кундузі довелось мені
За когось битись ночі й дні.
Я знову вдома, тут моя сім’я,
Я знову чую тьохкіт солов’я…
І в мене підростає красень-син,
Приємно дуже мені гратись з ним.
Ми робим танки, клеїм кораблі,
У нього мрії, скажем , немалі.
Воює він з «екраном» залюбки,
І падають на землю вояки.
Синочку, любий , є одне табу:
Тобі я не розкажу про війну.
Не треба ранити твоє серце дитяче,
Не хочу бачити , як мій синочок плаче.
Ти виростеш , закінчиш школу
І вірю я , що у житті ніколи
Не візьмеш ти у руки автомат,
Щоб убивати молодих солдат.