«Запрягайте, хлопці, коней,
тай кінчайте спочивать...»
Сучасна народна
Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.
Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.
Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.
– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.
– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.
– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?
– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.
– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?
– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.
– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?
– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.
Приснилося – проснемося
і пора настане...
Із-за хмари чути голос
батька-отамана:
– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.
З великоднем Вас! 
Візьму, поки орда не поцупила! А то подумають, що сало... Читати ж по-нашому не вміють! А то - надгроб'я для них!
