А він намріяв її у своїх снах… він знав, що вона існує, існує не тільки в його уяві, не тільки в його відчуттях, а існує насправді в реальному божевільному світі і тому продовжував шукати її… шукав, бо був впевнений – вона існує… Часом, здавалося, що зустрів, знайшов, адже відчував її, відчував вологий подих поруч , навіть тепло її долонь, та виявлялося, що все ж то ще не вона… І у хвилини гіркого відчаю, стоячи вже на самому краю прірви, готовий зробити останній крок у безодню, він розумів – вона тримається його руки і тому цей крок буде останнім і для неї… І він знову повертався у вихор шаленого життя і продовжував далі шукати її…
А вона вже була намріяна у його снах… вона знала, що він чекає на неї, шукає її… вона розуміла – вона повинна вижити у цьому навіженому світі, допоки він знайде її… вона існувала в справжньому житті, а не тільки у його снах… завжди невидимо була поруч, розділяла гіркоту невдач на двох, порівну… аби він міг відчувати її… вона мала обов’язково вижити у цьому світі, бо конче була потрібною для нього… і кожного разу, згораючи у пекельному полум’ї знегод, вона берегла душу, оскільки знала – душа належала їм двом… одна душа – на два тіла…
Вони вже так довго чекали на єднання, що часом втрачали надію, але усвідомлювали, що не мають ніякого права лишати один одного життя, адже душа належала їм двом порівну… єдина душа – на два тіла…
І доля поєднала їх в одне ціле. І далі вони ішли вже разом…
Вони йшли блискучим сріблом місячної стежини, втопаючи в чаруючому мареві неба, тримаючись долонями один одного, трімтливо - ніжно від остраху втрати… гіркої остаточної втрати самих себе…
