О як тебе не вистачає, друже!
Було мені спокійно, знав, - ти є.
Душа безсмертна!? Віриться не дуже
У потойбічне вічне битіє.
Я знаю, ти не надто в все те вірив,
Невпевненість і сумніви були.
А чи душа злетить, як птах у вирій,
Чи як метелик в світло із пітьми?!
Це протягом життя не розгадати,
Можливо, що лише в останню мить.
Як все життя оцим не перейматись,
Постійно душу цим не тормошить?!
Мій друже, так тебе не вистачає!
Твоя поезія зі мною і жива!
А чи спокійно там за виднокраєм
Душі, що віддзеркалилась в словах,
Відвертих і проникливих, і щемних,
Що кожний раз за душу так беруть!
Їх хочеться читати ще раз й ще раз.
Душа й слова, я вірю, не помруть!
