Як добре прокидатись з ранку. Відчути свіже весняне повітря, яке надходить через відчинене вікно. Ти встаєш із ліжка, добре розтягуєш свої плечі, одягаєш капці і йдеш на кухню, щоб поснідати смачними млинцями із згущеним молоком.
На кухні, як завжди жваво, мама метушиться біля нової плити. Ти підходиш до неї вітаєшся і цілуєш її у щоку, так само робиш із молодшою сестричкою. Снідаєш улюбленою стравою і біжиш до школи на пів години швидше, щоб побільше поговорити із своїми друзями.
Це все що я хотів від свого дитячого життя, але хіба так взагалі у світі буває. Зараз мені чотирнадцять років. Я живу сам на окраїні досить великого міста. Мій ранок, можна сказати зараз, цієї пори року не наступає.
Зараз холодна і люта зима, морози подеколи можуть сягати до двадцяти градусів, а коли і більше. Досить смішно може здатись для тих хто живе в теплій квартирі і не боїться таких смішних морозів. Проте скажу що живу в на пів зруйнованому будинку, де немає ні дверей, ні вікон.
Ой. Вибачте. Є вікно, в кімнаті куди я перетягнув своє старе пружинне ліжко. Там також стоїть газова плита, проте вона давно вже не працює через відсутність газу. Стоїть така ж кухонний стіл, який хитається під впливом протягів. Справа при вході стоїть шафка куди я ховаю від мишей свій харч. Хоча узимку вони мене рідко турбують. Не ризикують життям заради черствого хліба.
Що стосується чому я не можу засну? Я лягаю у ліжко одягнувши весь свій одяг. Проте навіть це не допомагає. Все тіло наче одночасно штрикають відразу тисячами голок, кістки ломляться пополам, від того все тіло трясеться без зупину. Одного разу щоб зігрітись я на вогні розпікав цеглу, а потім чекав поки вона трохи остигне і клав під ковдру. Так було десь тиждень поки одного разу не загорівся матрац. Тоді мені дивом вдалось уникнути важких опіків. Лише на правій долоні з’явився один великий пухир, який не давав мені спокою десь тижнів два. Після того я обмежувався лише обігріву біля вогню, який розпалював посеред кімнати, мокрими дровами. Вогнище видавало такий дим, що просто виїдав очі. Коли було зовсім складно я повертався до такої практики. А далі лишається тільки чекати коли з-за горизонту з’явиться пучки проміння, які дадуть мені шанс проіснувати ще один день.
Сьогодні в ночі не було так холодно. Можливо мороз був не такий сильний, а можливо моє тіло перестало відчувати холод. Та так чи інакше коли вогнище починало згасати я підіймався із ліжка і підкладав трісок, яких назбирав на сусідньому подвір’ї. Вони боляче тріскотіли у багатті, а я грів руки над їхніми згорівшими тілами.
Цієї довгої ночі мені вдалось, мабуть, на десять хвилин стулити свої повіки. Цей не довгий сон був для мене як ціла вічність і коли я прокинувся моє тіло було переповнене сил.
Був ще вечір, а спати вже не хотілось. Я просто дивився у куток кімнати де стояла моя стара, розбита гітара. Я ще в дитинстві грав на старій батьковій гітарі , саме вона була єдиним хорошим спогадам із мого дитинства. Я знав декель пісень, завдяки ним я існував.
Але так було не завжди, якихось три зими на зад в мене була родина. Та що сказати, можливо, я прийшов в цей світ не для того щоб відчути на собі радість, а для того щоб страждати. І так було з самого початку.
Народився я в дома, в сільській хатині, серед інших трьох братів і сестер, яких невдовзі забрали від батьків, до інтернату. А все через батькову любов заглядати в чарку. Він часто у вечері доходив до того, що коли закінчувалась випивка він так лютував, часто бив маму, і бив не одним ударом, а лупцював до крові. Спочатку це було на мамі потім на братах, а коли підріс я теж відчував на собі всю його любов. Але чому так було?
Мати не одружилась би на чудовиську, розуміючи що буде з нею і її дітьми. То що так змінило мого батька? Напевне я не в змозі відповісти на це питання, зараз. На це питання я завжди буду шукати розумного пояснення.
Тай мати часто зривала на мені лють, часто кидаючи в мою сторону багато не літературних слів. Та на неї я ніколи не тримав зла, тай на батька в мене не було злості зважаючи що він зробив.
Той день я пам’ятаю як сьогодні. Сонце поволі закочувалось за горизонт, я лежав на лаві біля холодної печі й куштував свіжо спечений хліб. Забув розповісти. В нашому будинку було лише одна кімната й комірка в яких зберігались консервовані огірки, помідори, варення із малини і ожини, в загальному все що ми вирощували на городі за хатою. З ліва при вході був, а можливо ще є, кухня й піч. У поперек неї стояла лавка, власне на ній я й лежав. З права по центрі було деревяне вікно, на ньому завжди на весну стояли посудини в яких ми вирощували розсаду. Біля вікна було ліжко на якому спали мати й батько. Я спав на печі або на лаві, де мені більше хотілось. Так ми жили без картин, фотографі на стінах. То давайте повернися до того дня.
Раптом у хату вбігла мати, вона вся була бліда із сльозами на обличчі. Вона мені сказала сховатись під ліжко. Я не питають швидко сховався. До речі вчасно. Секунд через п’ять до хати влетів звір, мати намагалась щось йому пояснювати, але він навіть не думав слухати. Лише один удар і мати впала й більше не піднялась…
Звір наче отверезів і став на хвилину моїм батьком. Він впав на коліна в і мені навіть здалось що я побачив сльози. Та це було лише секундне повернення глузду. Звір став звіром, підвівшись він ногами продовжив бити маму. І робив він це доти поки його дихання не стало ускладненим, а мені в той момент здавалось що з кожним ударом я дорослішав на рік. Звір облишив жертву і сплюнув на неї. Далі він зайшов до комори взяв мотузку, перекинув її через дубову балку, зробив зашморг і закинув собі на шию.
Я намагався вилізти з під ліжка, щоб не бачити наступних подій. Та коли звір побачив мене він з божевільною усмішкою зіскочив із стільця.
Краще я б тоді помер із мамою ніж бачив весь цей жах. В літку коли я можу трохи поспати мені сниться лише цей сон, спочатку я прокидався у холодному поту, а згодом звик, що ще більше мене дивує. І здається що я став таким самим божевільним відлюдником, який по справжньому відчуває себе щасливим лише триваючи в руках гітару.
Її я знайшов на горищі одного будинку, в неї не було двох струн, які мені вдалось замінити тросиками. Вона тепер мій справжній друг, можна сказати єдиний. Я із нею говорю коли мені важко, і вона мене розуміє, відчуваю, що коли у мене опущений настрій її струни звучать по іншому.
Отже наставав ранок, і знову в мені прокидалася віра в те що сьогодні особливий день і він принесе зміни в моє буденне існування. Та так чи інакше потрібно було ставати із ліжка, перекусити черствим хлібом із чаєм, який я заварював у якійсь залізній банці, яку знайшов біля одного красивого будинку. Моє горня було повністю білого кольору і стояло там, де я постійно його залишав, у шафці біля входу.
Коли закінчив свою трапезу, я скинув із себе стару подерту куртку, яку мені доводилось одягати що ночі. Виходячи із розвалин я захопив гітару і рукавиці, які я знайшов із одним порваним великим пальцем. Трохи їх у модифікувавши, використовую їх щоб грати на гітарі.
Своє житло я не зачиняв, бо практично воно не було моїм, до міста було приблизно кілометрів із десять, і ще в глиб, там де я заробляв на життя, можливо ще три. Таку дорогу я проходив майже що дня, тому уже звик і вважав що мені пощастила із роботою, бо кожного разу, по дорозі до неї, мені доводилось проходити через досить красиві речі. На моєму шляху була ковзанка, із якої я завжди кілька разів з’їжджав, на картоні. Був чи то рів, чи річка на ній у вечері я катався. Умій радіти дрібницям, таке, мабуть, моє кредо в цьому житті.
Поки я іду безлюдною стежкою розповім, як я навчився гри на гітарі. Коли я лише тоді перебрався, мені прийшлось познайомитись із таким собі дядьком Романом. Він був трохи схожий на мене, але трохи із своєю іншою історією, через яку попав на вулицю. Дядько Роман раніше був досить багатим чоловіком, він часто бував там, з-за кордоном, бачив життя в інших країнах. Але в його житті настала чорна смуга, дружина покинула його, відсудивши квартиру, поряд із тим на його бізнес почали наступати бандюги, через що йому прийшлось ховатись. А кращий сховок на його думку було саме таке життя. Тай в принципі йому не було де діватись всі кошти він вкладав у справу, через що залишився без гривні.
Так він провів десь років п’ять, коли на його шляху з’явився я. і він навчив мене виживати в цих бетонних джунглях. Саме він навчив мене грати на гітарі. Саме він в перше провів на концерт групи «Океан Ельзи». Звісно ми не купляли квитків, а пробрались через потаємні ходи. Яких дядько Роман знав досить багато, мені навіть здавалось що він може пройти в будь-яку будівлю. Він навчив мене спочатку «Все буде добре», «Тільки там де нас нема», а далі не судилось.
Одного разу дядько Роман пішов і більше не вернувся. Я знайшов його в цій річці на якій часто узимку катаюсь. Виявилось що ті люди, які відібрали в нього бізнес, через декілька років все втратили і почали займатись прибутком із безпритульних. Вони навіть тут зуміли його знайти і цього разу забрати його життя. Та припускаю що дядько Роман сам вирішив їм відімстити, бо не думаю що вони впізнали в старому, висохлому тілі тридцяти шести річного бізнесмена, якого вони не змогли вбити ще тоді.
Так було насправді, саме такий світ оточував мене. Вони хотіли знайти і мене, щоб заставити робити на себе, але я чудом залишаюсь не поміченим. Чесно кажучи, якби ці бандити хотіли б мене знайти, то це б не зайняло й дня. Але чомусь на диво я маю поки що най цінніше свобода.
Я вже був біля місця де зазвичай працюю. Це був підземний перехід, на досить далекій відстані від метро, центру і вокзалу. Місце було не дуже людне, тому я притягував мінімум поглядів і через це мені трохи безпечніше там перебувати.
Я зайшов у перехід і взяв порожній паперовий ящик, який виконував функцію урни, але він завжди був порожній, мабуть через те що ніхто не переймався де кидати сміття, для них смітник це все навколо. Я часто прибирав перед тим, як починати роботу, але з кожним днем сміття ставало все більше, тому я змирився, що чисто там буває хіба що від десятої години ранку, до шостої вечора неділі.
Перших пів години, повз мене пройшли, десь із десяток людей. І ніхто навіть не поглянув на мене. Але я і до цього звик, до пустоти в людських серцях. Навіть в первісному середовищі розуміли що в єдності сила. Проходив час ми еволюціонували, та разом із тим ми втратили щось важливе, те що зробило із дикунів розумних людей. Ми стали дикунами двадцять першого століття.
Я продовжував грати, але й далі залишався без уваги. Через деякий час я вирішив відпочити. Відклавши гітару я притулився до холодної стіни.
Я далі просто стояв навпроти ящика, який залишався порожнім і від сміття, і від коштів, які б давали змогу прожити ще на день більше. Аж раптом східцями зійшов високий чоловік. Одягнений в дороге чорне пальто, шкіряні рукавиці, а в руках тримав дипломат. Він не побачив мене, але коли проходив повз кинув мені два залізних гривні. Він не показав мені очей, аби я міг йому подякувати за його милість. Він зник із мого життя так як і з’явився і більше я його не бачив.
Я взяв знову гітару і зіграв пісню «Надія є». виконував я її декілька разів поспіль і мені ще декілька людей кинули по гривні.
Настав обід, а в цей час діти вертались із школи і часто звертали на мене увагу. Хтось просто проходив і подивився на мене, а коли наші погляди зійшлися вони із сумом їх відводили. Дехто навіть зупинявся і давали мені смачнючі цукерки, дехто міг навіть сказати «дуже круто!». Так і проходив мій день. Коли почалось сутеніти я ставив ящик на місце і йшов додому.
Так минав кожний день, минув перший, другий і третій місяць тієї холодної, як ніколи, зими. Настала весна, яка в мене асоціюється із надією, яку я одержав. Надію протягнути ще до однієї зими. Зараз жити ставало легше, на день купив буханець хліба і можна вважати, що на наступні два дні ти знаєш що із голоду не помреш.
Так було і того дня, який почався як і всі попередні до нього. Відразу почну від моменту коли я прийшов до переходу.
Ящик знову стояв переді мною а я виконував «Надія є». Тоді здається була субота людей не було багато. Але якась мила бабуся кинула мені п’ять гривень. Таку суму я отримував лише двічі, включаючи і цей випадок. Я був досить у піднесеному настрої. До поки не сталось це.
На сходах з’явились вони, ті хто вбили дядька Романа і намагались знайти мене. Один із них тримав біляву дівчину, приблизно мого віку, вона плакала. Коли вони побачили мене то кинулись до мене. Я швидко забрав зароблене і гітару й кинувся втікати. Вибігши із переходу я чув вже за спиною когось із них і зробив останню спробу залишитись вільним.
Я розвернувся і вдарив його своєю гітарою. Від удару пролунав звук, останній звук який видала моя гітара від удару об лису голову бандита. Він упав і почав скочуватися із сходів. А в моїй руці залишився талики гриф від моєї єдиної подруги. Чесно скажу що в той момент в мене відпало бажання жити. Та я все ж таки продовжив свою втечу.
Я далі біг незнайомими мені вулицями витираючи сльози рукавом. Та втекти від нього цього разу мені не судилось. Він знову виринув десь з під землі і пришвидшився побачивши мене. Та це ще був не кінець я вирішив забігти в закапелок між будинками, щоб там знайти порятунок. Там був ще один поворот на право, в який я вирішив забігти.
За ним стирчала залізна труба, якої я не помітив через те що обернувся, на бігу, перевірити чи не наздоганяє він мене. Я на всій швидкості я скронею налетів на неї.
Єдине що пам’ятаю те як упав і відчув як перестали стискатись судини.
Ви б могли подумати що це кінець моєї нікчемної історії, але це був легше початок.
Перше що відчуваєш в такому випадку – нічого. Ви нічого не відчуєте. Це так як встати зранку із теплого ліжка. Кільки нечутно ніякого болю ні в кістках, ні в м’язах. Саме так було зі мною.
Я наче став і вийшов на зовні із свого тіла. Перше що я побачив це багато інших душ які були повсюди. Їх ні скляні очі не на жарт мене не лякали:
- Вибачте, - заговорив я, до якоїсь незнайомої мені жінки, - ви не скажете де я.
Але відповіді так і не була мною почута. Вона просто дивилась в одну точку, як божевільна в психіатричній клініці. А також її волосся було розкуйовджене на всі сторони, що лише доповнювало химерний образ.
Я підійшов до тієї нещасної і став поруч із нею, але вона і далі не зважала на мене. Тоді я помахав перед нею своєю долонею.
Хх. Моє серце ледь не вистрибнуло із грудей. Вона різко підняла руку і показала кудись. Там лежало моє ще петле тіло, а винуватець моєї смерті обшукував мене. Він знайшов у моїй долоні п’ять гривень. Ось скільки коштувало моє життя.
Я розізлився і намагався відіпхнути його, але тільки пролетів крізь нього. Він покинув моє тіло просто там на бетоні. Мені стало важко і я захотів втекти звідти. І через хвилину я був біля того переходу. Але чого я там опинився я не відразі здогадався.
З краю лежали уламки моєї гітари, які хтось просто від копнув із свого шляху. Я впав перед ними на коліна і мене пронизав білю наскрізний, такий біль якого я ще за життя не відчував. Однієї струни не було. Я побачив її на сходині. По ній кожної секунди хтось ставав, а моя душа відчувала всю вагу тих тіл.
Я сидів поруч із нею досить довго. Чесно скажу, мені хотілось плакати, але сльози не йшли. Я навіть не знаю скільки так просидів, відчуття плину часу було відсутнє. Я вже задумався над тим що залишусь сидіти на цьому місці, як та жінка, і буду дивитись на струну, по якій і далі продовжували ходити.
Та раптом я відчув що хтось стискає мою ліву руку. Я в мить опинився біля тіла.
Надомною була та білява дівчина. Під правим оком в неї був синець, а карі очі почервоніли від сліз. Так це вона тримала мене за руку і я це відчув. Але чого вона плакала над моїм тілом? Я бачив її другий раз в житті.
На дворі було вже темно, а вона й далі була зі мною. Я сидів недалеко і намагався її згадати, та нічого із нею в моєму житті не відбувалось, я був впевнений що ми не були знайомі.
- Це все я винна, - сказала вона, дивлячись в моє нерухоме посиніле обличчя, - якби я не привела їх, ти б був живий.
Почувши це я знавіснів.
- То це ти їх привела. Забирайся, чуєш забирайся звідси, відпусти мою руку, - стаючи на ноги я так кричав. Та мої намагання прогнати її були марними, вона мене не чула. Тоді я розбігся і штовхнув її.
Коли я розбігався за мною утворився порив вітру. Я пролетів крізь неї, але порив вітру був досить сильний і відштовхнув дівчину від мого тіла.
Я здивувався цим своїм здібностям. Але вона не сильно злякалась. Вона просто стала і накульгуючи пішла з відти, на прощання сказавши:
- Бувай!
Моя лють вщухнула і вітер стих. Я залишився із своїм тілом на одинці. Мені здавалось що мого тіла ніхто не знайде, а просто роздеруть бездомні собаки. Саме на це я й заслужив.
Та через не знаю часу, як пішла дівчина, прийшли поліцейські і відвезли моє тіло в приміщення, де якийсь сивий і старий дядько розрізав мене вздовж по животі, навіть нічого не перевіряючи зашив розріз.
Далі надів на мене старезний костюм. Двічі провів гребенем по голові, так що я чув що волосся виривалось. А далі мене передали на кладовище. Де сторож викупав метрову яму, в яку моє тіло ледве влізло, причому без домовини.
І ось я лежу із закритими блакитними очима, які стільки жахливого побачили в цьому світі, із своїм довгим волоссям, рівним, на диво, носом, як мало я прожив, як мало я побачив і як я хотів прожити ще хоч рік, до зими. Сторож перехрестився і сказав: «З Богом», і почав засипати моє тіло. Я подивися на край кладовища, там була та незнайомка. Мені знову захотілось штовхнути вітром, але раптом я передумав. Вона ж була єдиною людиною яка прийшла до мене на похорон.
Коли був встановлений хрест на моїй могилі переді мною з’явилося разюче світло із якого вийшов вдягнений у біле дядько Роман. Він як ніколи був щасливий, навіть усміхався мені.
- Ходімо, - сказав дядько простягаючи до мене руку, - бо ми вже запізнюємося.
Я нічого не говорячи подав руку, а в мить ми вже були в якійсь кімнаті. На одній стіні висіла невідома мені картина, на якій була намальована яблуння. На інших були полиці, забиті книжками. А що мене найбільше здивувало – це відсутність дверей, їх не було. По центру кімнати був стіл, я якому стояла дивна полакована дошка на ній були квадрати двох кольорів: чорного і білого. На квадратах стояли різні фігури. Над столом була сліпуча люстра, вона здавалась настільки великою, що я не розумів як ми могли там поміститись.
За столом вже хтось сидів, ця персона читала газету. Коли ми з’явились від відразу її відклав газету і я побачив що він також курив велику сигарету. Забравши її він сказав:
- Ви запізнились.
На що дядько Роман відповів:
- Його тіло поховали лише на четвертий день.
Незнайомець зробив тягу і перевів свою увагу на мене:
- Ну що Дмитрію, вітаю тебе в моїх володіннях.
Роздивившись кімнату я перевів свій погляд на нього:
- Хто ви? Спитав я.
Око в незнайомця сіпнулось і він знову зробив тягу.
- Я Господь Бог. Той хто створив Землю і все що тебе оточувало коли ти був живий. Спокійно промовив він.
- Що все це означає? Запитав я відірвавши погляд від Бога і переключився на дядька Романа, а потім знову на Бога.
- А це означає що твій час вийшов і ти стоїш переді мною, щоб ми вирішили що буде далі.
- А хто вирішує коли прийшов час? Запитав я перебивши Бога.
Від встав із крісла і пильно подивився в мені в очі, мені здалось так ніби мою душу вивернули на зовні. Він знову зробив довгу тягу і випустив густий дим і я навіть не помітив як він опинився в мене за спиною.
- Хто скільки проживе, насправді вирішуєте ви, - Говорячи це він пильно дивився мені в очі зробивши кілька кроків щоб опинитись перед мною, - кожного разу коли ви родити рішення що з’їсти, чи почати вживати алкоголь, спиртне чи наркотики - все це робить життя довшим, або коротшим. Тому це все ти винний коли почав утікати, міг просто здатись і прожити, до ще однієї зими, про яку так мріяв.
Я на цю фразу не відповів, просто знову поглянув на дядька. А тим часом Бог присів за стіл і загасив сигарету.
- Тепер до справи, - серйозно сказав він. Перед тобою шахматна дошка. На якій тобі потрібно буде зіграти зі мною партію. Переможеш зможеш просити в мене все що забажаєш, зіграєш в нічию станеш наступним хто народиться на цім світі. Програєш – це означатиме що ти стаєш в кінець черги щоб знову спробувати свої сили.
Я зрозумів суть, але була одна проблема – я не вмів грати в шахи. Тому навіть сенсу не було починати.
- Тоді я встаю в кінець черги.
В кімнаті всі крім мене засміялись.
- Хто сказав що ти повинен зіграти просто зараз. Ти маєш шансі можеш скористатись ним коли забажаєш, але поспішай а то перетворишся на тих кого ти бачив.
Крім цієї фрази я більше нічого не почув просто моргнув і опинився вже біля того самого переходу де за життя жебракував. «поспішай, а то перетворишся на тих кого бачив», - саме це було повністю полонило мою голову. Я почав думати де б можна було навчитись гри, але не мав поняття з чого починати. Я просто почав блудити вулицями і шукати хоча б чогось що могло мені допомогти.
Так минали дні, можливо тижні, коли я нарешті натрапив на старих дідуганів, які сиділи за подібною, тільки пошарпаною, дошкою. Вони кожен по черзі переставляли фігури і передражнювали один одного, що цей хід був не правильний і він через нього програє. І так було кілька постіль партій, в яких ніхто не перемагав.
Вони просто зійшлись поговорити, як добрі друзі, бо їм нема вже куди спішити. Час вже наздоганяє їх. А мені тим більше не було куди спішитись, в мене в переді вічність і можливо я побачу їх коли вони будуть бродити вулицями, подібно до мене. Те що я міг перетворитись на позбавлену інтелекту душу, яка загубиться коли чекали в черзі, щоб отримати шанс повернутись на землю.
- Ти тут лише згаєш час! Сказав чоловік, якого я вже давно помітив. Він досить давно ходив за мною.
В той час він сидів на лавці у дорогому синьому костюмі із хустинкою у правій кишені і знаходився він десь метрів із двадцять від мене.
- Якщо ти хочеш перемогти, тобі потрібний кращий наставник і я знаю хто може тобі допомогти. Продовжував він уже підвісьсь на ноги, але і далі залишався на відстані.
- А чому ви вирішили що я прагну перемоги? Запитав я.
- Тому що ти заслужив більшого за свої страждання на землі, Дмитрію.
- Я не страждав! Запевнив я.
На мить незнайомець опустив очі до землі, але знову звів його на мене.
- Звісно ти не страждав, - промовив він і додав: - Ти жив.
Звісно, моє земне життя важко було описати інакше, як не страждання, але це справді було життя, моє життя. Життя яке я хотів би повторити, чим швидше.
- Хто ви? Із зацікавленістю запитав я у невідомого.
- Я, Дмитрію, той хто винний у всіх нещастях на планеті Земля і то за нею. Гордо промовив він. Я, Дмитрію, Люцифер. Батько всіх демонів, Олександра Великого, Цезаря, Наполеона і Гітлера. Я той хто завжди був за крок від того щоб знищити людство.
Більшість із названого я чув в перший раз, але про Люцифера, чув із розповідей мама. Буцім то він був змієм який спокусив Єву скуштувати заборонений плід і через нього на батько був таким поганим і через те він попав до нього. Це були всі мої знання про цього Люцифера, але і від відомого про нього в мене пройшлися мурашки по моїй духовній шкірі.
Визнаю що мені було страшно стояти біля Люцифера тому я кинувся тікати, але його образи, клони з’явився навколо мене в радіусі двадцяти метрів, не ближче.
- Я розумію що тобі страшно, але страх у твоєму стані безпідставний. Говорив тримаючи руки в кишенях Люцифер. Я прошу послухати мою історію, тому що ніхто не ніхто ніколи не слухав її. Чого я став таким, яким є? На це повинні бути якісь підстави, чи не так. – Пристрасно із запалом оратора переконував мене диявол.
Я розумів що він давить мені на жалість, але хто слухав мене коли мені на душі висів камінь, який робив мене відлюдником. В очах Люцифера пробігла іскра, яка на мою думку свідчила йому про те що я піддався на його мові.
- Я ну буду в тебе нічого просити, - продовжував Люцифер і простягнувши руку до мене додав: - просто відкрию тобі те що в мене на душі.
Я хоч із сумом поволі потягнувся до його руки. Кожний наступний крок був все певніший, за попередній. Коли наші руки доторкнулись ми в мить опинились десь серед хмар.
- Те що ти зараз бачиш є моїм першим спогадом про людину. Із незрозумілою нотою у голосі говорив Люцифер. В той день я був з Ним. Я Його ще такого щасливого ніколи не бачив. Він весь горів від нетерплячості коли нарешті створить її. Ось дивись.
Я поглянув у низ і побачив що із пилової завіси вийшла перша людина.
- З того часу минали тисячі років, він створив ще одну особину і весь час проводив із ними. Говорив Люцифер стоячи спиною до мене. Він говорив мені, щоб я любив їх більше ніж Його, на що я говорив: «це не можливо батьку». Проте він казав що я зможу з часом полюбити їх. Та знову проходив час, а любові не було лише зароджувалась ненависть, яка невдовзі втілилась в план, план який мав вас назавжди знищити.
В низу на землі змінились події, центром усього було дерево, до якого наближалась жінка.
- Так! – сказав Люцифер подивившись на мене із-за плеча. Це я її підбурив. Саме тоді вас мало не стати. Але Батько не підняв своєї руки на них, лише позбавив їх безсмертя і прогнав із нашого дому, але й далі продовжував за ними спостерігати і оберігати. А від мене і моїх братів лише віддалявся. Я не міг інакше я повстав. Мій план був заволодіти тілом одного із синів перших людей, що убити всіх інших. Мені майже вдалось. Я вчений перше вбивство і намагався вбити інших. Але рука Батька витягнула мене із тіла Каїна і притягла до себе.
Мене тримали за крила, мої брати, а Батько виніс вирок - позбавити мене крил. Мені вдалось втекти. Ти можеш подумати, що я зненавидів батька і братів, але ні я ще дужче полюбив Їх і тому вирішив упасти на коліна до його ніг, лише коли знищу людство і я б справедливо готовий був чекати на покарання.
В наступні тисячоліття я займав тіла нащадків Каїна, і я зумів вбивати тисячі, мільйони. Але завжди на шляху були брати, яких мені доводилось вбивати. Мої руки по лікоть в крові, крові моїх братів, яких я любив як себе.
Мене вловили і привели до Батька. І мені стало відомо про цю процедуру із шахматами. Якщо переміг проси що хочеш і все буде виконано. І я зумів переконати щоб мені дозволили зіграти. І нарешті через декілька тижнів переконань, мені дозволили. І я вибив щоб дозвіл щоб зійти на землю смертним, щоб за людське життя опанувати гру.
Мене скинули. Я залишився без своїх можливостей, але не опустив рук. Друга світова війна почалась через те що я зумів перетворити нікому невідомого солдата на лідера нацистів. Проте і цього разу мені нічого не вдалось, але мене на забрали. Я далі доживав життя людиною.
І сталось те що чого я не міг передбачити. – він знову подивився на мене, але вже із усмішкою на обличчі. – жінка. Красива, рудоволоса, із синіми очима, тонкою фігурою з’явилась в моєму житті. Спочатку я відштовхував її від себе, але вона була іншою. На мій ляпас вона відповіла поцілунком. Тоді я вперше відчув любов, до істоти, яка на лежала до виду, який ненавидів більше за все на світі. Так ти можеш не вірити, але зараз мені нема сенсу оманювати, та й я ніколи не говорив не правди.
Я весь час уважно слухав Люцифере. Дійсно його слова здавались правдою, принаймні дивлячись моїми очима. Він любив батька, який покинув його, коли з’явились нові іграшки. Так в моїй свідомості почалась суперечка між тим що я щойно почув і тим у що вірять всі люди.
- Ти напевне думаєш навіщо я тобі це розповідаю? Спитав Люцифер повністю обернувшись до мене?
- Саме так я і думаю!
- Справа в тім що я ніколи не розумів як можна любити вас, а через те що Батько любив вас більше чим мене я вас знищував. Як ви люди кажете кожний має колись знайти свою істину любов і я її знайшов. Весь час який в мене залишився я пробув з нею, навіть забувши про шахи. І коли мій час вийшов я прокинувся в тому кабінеті, разом із Ним. І навіть сидячи там я продовжував любити Його.
Я програв. Але замість смерті Батько наслав на Анну невиліковну хворобу і заставив мене дивитись як вона помирає. І коли вона зробила остатній подих, я продовжував його любити. Та коли вона потрапила суди він не дозволив їй зіграти, а просто знищив її дух.
Я знаю що таке почуття тобі відоме. Ти тоді був ще зовсім дитиною, але побачив те що не всі дорослі бачили в вашому світі.
Тепер від нього відвернувся я. він говорив про той страшний день, коли померли мої батьки.
- Зараз я зненавидів Батька більше за все на світі, але робити те що робив аби привернути його увагу більше не буду тай не можу. Зараз я допомагаю вибратись звідти бо дай комусь і зробити маленьке прохання для мене.
- То ти хочеш використати мене щоб знову зробити спробу знищити світ?
- Своє бажання я не сказу тобі до того часу коли ти не переможеш. Але ти будеш зобов’язаний виконати його.
Навколо запанувала тиша. Ми опинились біля тих двох дідусів. А Люцифер підійшов до мене і спитав:
- То як ти згодний?
Я був можливо не при тямі, бо не зовсім пам’ятаю що відповів, але я розумію що я погодився на пропозицію, бо після того Люцифер потиснув мені руку, яку я сам йому підніс. Можливо це було через те що я хотів повернутись і щоб всі знали про існування моє, я вважав що стану тим хто знищить все людство, або поверну життя Люциферу і він все таки вбє тих кого любить його Батько.
- Перш ніж ми почнемо навчання я маю дещо тобі показати.
І ми знову миттєво перемістились.
Я стояв на сходах переходу. Із нього був чути спів:
Допоки сонце сяє,
Поки вода тиче
Надія є!
Лиха біда минає,
Просто повір у це
Надія, надія є!
Це співав я! взагалі це була моя улюблена пісня! Але чого ми там я не знав. Я подивився на Люцифера, а він направив мене рукою. Я пішов попереду він за мною. Я увійшов ми підійшли до мене.
- Чого ми тут? Спантеличено запитав я.
- Ти завжди думав що ти сам, але це могло бути то іншому, якби ти дивився по сторонам.
Я знову нічого не зрозумів, а Люцифер направив мій погляд рукою.
За стіною сиділа дівчина, я її відразу не впізнав, але про це згодом. Вона витягнула шию і зачаровано слухала мене.
Далі все навколо змінилось і ми опинились в якійсь брудній квартирі, де було безліч брудних дітей різного віку. Далі пролунав стукіт в двері. Їх відчинив один хлопець.
У квартиру влетіли ті двоє, які переслідували мене.
- Чого так довго відкриваєш?
З докором спитав один з них і вдарив хлопця. Вони збирали гроші в тих дітей. Вони були такими як я - жебраками. Ми стояли при вході, аж раптом пролунав крик. Я швидко увійшов туди і побачив що вони били ту дівчину, із словами:
- Це все що ти заробила.
А інший:
- Вона краде. Зараз ми навчимо тебе красти.
І вони дала продовжували лупцювати дівчину.
Знову ми опинились в цій квартирі, але всі стояли рядком, а їхні власники говорили.
- Ми знаєм що він працював із хлопцем, а вся територія в місті належить нам, тому вам треба знайти цього малого і заставити перейти на наш бік, або вбити. Хто впорається із завданням може забрати тижневий свій прибуток собі.
- Ви не чули шукати? Скрикнув інший і всі ввечері вибігли на вулицю шукати мене.
Там була і вона, та дівчинка, яка тоді була побитою. Але ми не затримувались. Люцифер знову переніс мене.
Цього разу був день. Я спочатку не згадав цього місця, а це була стежка якою я ходив. І ось я знову бачу себе із гітарою на плечі.
- Сьогодні ти звучала як ніколи. Сказало моє тіло до гітари.
Моє тіло пішло, а за метрів тридцять за ним стежила та дівчина. Вона ішла за мною і усміхалась. Мабуть, через те що я говорив із гітарою.
Я розгублено подивився на свого перевізника, а той навіть не глянув на мене. Він тільки повернувся і ми опинились біля якоїсь дорогої іномарки в якій на задньому сидінні сиділа знову та дівчина. З переді були ці двоє.
Вони вийшли. Один із них відкрив дверцята і за шию витягнув дівчину.
- Зараз ми то дивимось як ти працюєш.
Вони були біля переходу, того самого де був я. коли вони побачили мене то один відразу кинувся за мною, а інший тримав її.
- А вон воно шо. Прикривала його за нашими спинами.
Він просто кинув її до бетонної стіни від чого вона втратила свідомість, а той і далі продовжував копати її по ногах.
- Ти зрозумів що тоді відбулось? Спитав Люцифер.
- Покажи мені ще один момент. Попрохав я.
Він нічого не питаючи переніс мене до мого тіла, але сам туди не пішов.
Моє тіло лежало, поруч була моя душа, а за рогу прийшла вона. Припала до мого тіла і сказала:
- Це я винна!
Її вдарила хвиля вітру, який підняла моя душа. Вона піднялась на ноги і:
- Бувай. Пролунало з її уст.
І вона накульгуючи пішла з відти.
Я пішов за нею! Вона вийшла на тротуар і першого кого побачила сказала про моє тіло, але знову не повернулась. Вона пішла до переходу, взяла одну струну від моєї гітари, притиснула її до себе, заплакала і знову кудись пішла.
- Ні не роби цього! Сказав я їй коли вона стояла на краю моста.
Але мої слова не були почуті. Вона витерла сльози і стрибнула.
В мить я перенісся до свого сховку, про який я завжди думав що про нього ніхто не знає. Тоді в мене проринуло лиш така думка: «дякувати треба було не зимі чи весні, а цій дівчині, яка насправді рятувала мене, мою свободу».
У двері увійшов Люцифер.
- Я показав і сказав все що хотів ми можемо починати навчання.
- Залиш мене. Іди. Відчепись.
- Ти можеш все змінити, просто потрібно перемогти.
- Я можу її побачити? Спитав я про дівчину.
- Ні,- відповів Люцифер,- самогубці зникають назавжди. Тільки перемога!
- Добре починаємо негайно.
Я швидко піднявся і підійшов Люцифера.
- Я зроблю усе що захочеш, тому навчи мене всього.
Він клацнув пальцями і ми опинились біля ігрової дошки.
- Ти хоч розібрався як ходять всі фігури? Спитав він.
- Звісно! І знаю що потрібно зробити щоб перемогти.
- Це вже щось.
- А зачекай! Ти ж програв. – зауважив я.
- Ну від тоді пройшло чимало часу. Тепер я знаю все. – зухвало сказав Люцифер.
Так наступні місяці можливо навіть роки він вчив мене. Всі стратегії, тактики, ми подивились кожний поєдинок світового рівня, грали між собою, але нір азу мені не вдавалось перемогти. Аж до того дня.
Почалась партія. Я грав білими. Мій перший хід був Е4 , Люцифер зробив хід Е5. Я на Е3 конем, він на D6 пішаком, я слоном C4, він конем C6, я конем C3, він слоном G4, я вбиваю конем його пішака ходом на E6, він попадає в мою пастку і вбиває мою королеву D1, я слоном вбиваю його пішака і ставлю шах F7, він відходить від шаху ходом на E7, мій хід на D5 шах і мат Люциферу.
- То як так? Здивовано спитав Люцифер. Давай ще раз.
- Давай!
Гра почалась і мені на диво знову вдалось перемогти. Люцифер не виказував злості через поразку, але я впевнений, що вона його переповнювала. Адже мені вдалось зробити те, що ніхто не міг зробити. До мене в Люцифера, як він розказував, було мабуть із три сотні учнів і ніхто ніколи не міг перемогти його, за цитую сказане ним: «Попастись на такий дитячий фокус і програти, мабуть старію». Так він говорив.
Але не закидали навчать і наступний тиждень став досить напруженим, навіть для душі. Дві мої перемоги стали останніми за той тиждень і лише один поєдинок не виявив кращого. Решту ігор були моїми поразками, які ми згодом переглядали по сто разів.
І знову сталось це – я переміг. А потім знову і знову. Ми почали грати на рівний, але я сам відчував що ще не готовий до ігри на все. Тай все частіше в мою голову приходили думки що Люцифер просто використовує мене, щоб знову зробити спробу знищити людство.
Та за час який нам доводилось проводити разом ми потоваришували. Він розказував цікаві і смішні розповіді про великих людей, яких він знав на Землі, коли прагнув знищити людство. Та, ніколи не думав що стану другом володарю темряви.
Одного разу між нами відбувався поєдинок, який ми зіграли в нічию. Ми тоді про щось пожартували і в один момент Люцифер став серйозним і сказав:
- Ти ж пам’ятаєш нашу угоду?
- Звісно, - запевнив я, і додав: - я обов’язково виконаю її.
- Ну тоді ми можемо починати. – сказав не міняючи обличчя Люцифер. – Ти готовий!
- Це вона, - із радісною ноткою в голосі вимовив Люцифер показуючи на покручену вербу біля озеро. – Моя Анна. Вона загинула від розриву бомби.
Тоді ми знову перенеслись.
Перед нами на ношах понесли молодого хлопця, який втратив руки і помирав через втрату крові. Його внесли в шпиталь до зовсім молодої дівчини, швидко бігала між тілами, які були живими, або вже мертвими. Вона швидко вимила руки і взялась рятувати хлопця. В цей момент до шпиталю вбіг молодий чоловік років двадцяти п’яти.
- Швидко нам потрібно втікати. – квапливо вигукнув і схопив медсестру за руку.
Але вона ніби й нечула тих слів, просто вирвала руку і продовжила зупиняти кров.
- Анна, йому вже не допомогти, - з розпачем сказав чоловік, - поглянь він не дихає.
Хлопець дійсно не дихав, але вона продовжувала робити спроби врятувати його:
- Гаразд, - поспіхом сказала вона, - іди зачекай мене на дворі я зараз прийду і ми поговоримо.
Чоловік нехотячи, але поспіхом вийшов і відійшов можливо десь на метрів тридцять, нервово курячи сигару.
Тим часом старання медсестри не були марними. У юнака став відчутний пульс і він зробив подих, а через хвилину розкрив вічі. Медсестра усмішнулась.
Але радість тривала недовго. В повітрі поширився звук, який нагадував гудіння мотора літака. Чоловік відразу підняв очі в небо і відразу ж, кинувся до медпункту. Петер навколо було чути свист. Чоловік не встиг добігти до медпункту. Бомба рознесла все.
Чоловіка відкинуло і він при падінні поранив руку. Навколо все було в руїнах. Він підвівся і почав шукати медсестру. І знайшов. Тіло було тошматоване, не було ніг і правої руки. Впізнати її можна було лише за одягом, обличчя було спотворене до невпізнаваності.
На цій жахливій ноті ми перенеслись десь трохи давніше, коли навколо було зовсім спокійно, навколо щебетали пташки, сонце засліпило мене. Але коли переді мною відкрився досі незнаний мені краєвид. Це була галявина із ставком, який аж кишів рибою, яка часто вистрибувала з води аби спіймати якусь комашню. Трохи далі у траві було чути спів стрибунців і інших мешканців галявини. Навколо все було в красивих невідомих моєму оку квітів.
На цій галявині ми були не одні. Там також був той чоловік і медсестра. Вони ніжно розмовляли.
Але нам не судилось побачити більше. Люцифер знову переніс нас.
Навколо все було темне, але мені вдалось побачити те саме озеро. Але все інше не було схоже на те що я побачив перед тим. Все було розбите танками, бомбами. Здалеку я побачив ліхтар і з цікавістю почав підходити до того місця. Там стояв знову той чоловік, а в білім полотні було тіло медсестри. Він копав могилу, а по його щоці котилась сльоза.
Коли він закінчив то виліз із ями, дістав із кишені флягу із спиртним і до дна випив із неї. А далі обережно опустив тіло і безслівно почав закопувати.
Він не поставив хреста, а посадив, біля захоронення, дві верби. І зробив кроки аби покинути те місце, але оглянувся і повернувся назад. І взявся знову копати.
Коли робота була зроблена він вже не вилазив, просто закурив сигарету і присів у ямі. Ще не докуривши він дістав револьвера й без вагань вистрілив собі в скроню.
Люцифер мовчав і я теж не знав що сказати, але все таки він проказав:
- Моє бажання не буде заставляти тебе знищувати світ, як що ти переможеш, моє бажання буду стосуватись її.
- Коли я може розпочати гру? - Запитав я принишклим голосом.
- Зіграєш завтра! - Сказав Люцифер. – Сьогодні прогуляйся, я не стежитиму за тобою.
Так після того як я побачив таку картину, мені потрібно було побути на самоті. І я на знак згоди кивнув головою і перемістився до своєї старої схованки в старому будинку.
Після того як я там був в останнє та нічого не змінилось. Я вирішив прилягти на ліжко і просто подумати, але вірити ви мені чи ні в той момент в мене в голові було просто порожньо. Моїх думок не було, і це мені сподобалось. Я закрив очі аби не відволікатись й так пролежав до наступного дня.
Коли відкрив очі нікого навкруги не було. Лише я! І нікого більше! Я встав із ліжка і вирішив відразу відправитись до Люцифера.
Він сидів за столом і читав газету.
- Доброго ранку! - сказав він. – Готовий до перемоги?
На що я лише знизав плачами.
- Готовий і не сумнівайся. – налаштовував мене Люцифер.
- Ну якщо так то не гаймо часу. Запропонував я.
Ми перенеслись до тієї розкішної кімнати де мав відбутись поєдинок. Там вже був Бог і здається він вже чекав нас.
Ніхто нічого не говорив. Тоді Бог помахом руки запросив мене до ігри. Я поглянув на Люцифера, але він теж нічого не сказав тільки кивнув.
Коли я присів за шахову дошку ми з Богом перемістились. І це на маю думку було підло із боку Бога перенести мене в будинок де я жив з батьками і здається то був той страшенний день, який за життя позбавляв мене спокійного сну. Це був день коли батько вбив маму і через це позбавив себе життя.
Скажу вам я втратив в цей момент всю свою впевненість бодай на нічию. Але Бог не дав мені й секунди перевести подих і оскільки він грав білими він зробив хід. В моїй голові все перевернулось. Я зовсім не пам’ятаю як мені вдалось протриматись до того моменту, бо весь час я дивився події навколо. Я наче пережив все знову. Весь жах, страх повернувся із подвійною силою і через це в мене опускались руки.
Я розумів що Бог вибрав найжахливіше із мого земного життя щоб неоможливити мою перемогу. Навіть будучи в на півсвідомості я бачив що якщо дозволю зробити шах то через чотири ходи отримаю мат.
І так мої пішаки були розміщені a2, b2, d3, e3, e2; тури c1, c6; королева a4; король g2. У бога було як я вже говорив мат за 5 ходів, як би він поставив мені шах( його пішаки a7, b7, c7, e5, g3, тура h8, королева d7, король b8).
Якщо б він зробив хід королевою на h6, далі мені б лишалось просто втікати коромем і далі мат. Але на щастя хід був мій і я ще мав шанс.
І я побачив, перемога була вже в моїй кишені. Я зробив хід турем на h6. Бог декілька секунд обдумав мій хід, а потім побачив. Цим ходом я зробив щоб Бог обирав що йому бити, чи своєю королевою мою королево, чи своїм турем мого тура. І тим самим я нейтралізував загрозу шаху із боку королеви.
- Вітаю із перемогою! Сказав Бог.
Ми перенеслись до кімнати де мене чикав мій вчитель Люцифер.
- Ну як? Із нетерплячістю спитав Люцифер.
На той момент я ще не зовсім розумів що сталось, я в це просто не вірив. На моєму обличчі не було радості. Я не знав що далі, що буду робити.
- Я переміг! Тихо проказав я.
Люцифер так почав радіти що мало не роздавив мене в обіймах.
- Я й не сумнівався, я вірив. Із напливом емоцій говорив Люцифер. Ти молодець.
Мені навіть здалось, що Люцифер захотів мене обняти, але не зробив цього, з під лоба поглянувши на Бога.
- Не хочу переривати вас, - сказав Бог, - але в мене ще є справи, то кажи що ти бажаєш.
Люцифер подивився на мене і сказав:
- Ти знаєш, за час коли ми готувались до гри, ти став моїм справжнім другом і надалі ним будеш, тому просто повернись до життя і маючи, тепер такі знання ти зможеш змінити своє життя, а можливо і світ. Тому іди, іди і живи, мені непотрібно нічого від друга.
- Я ніколи тебе не забуду, ти мій справжній друг…
Я хотів ще багато сказати, але Бог підійшов до мене і схопив мене за руку й ми в одну мить перенеслись.
- Де ми? Розгублено запитав я у Бога.
- Це ти скажи мені, - у відповідь запитав Бог, - ми перенеслись туди де твоя підсвідомість найбільше хотіла.
Я оглянувся навкруги, місце було наче знайоме. Галявина серед густого соснового лісу, заросле і мілке озеро, навколо все було розрите.
- Я не буду повертати його до життя! Сказав Бог.
Тоді в мене все стало на місця. Це була та галявина де Люцифер захоронив свою любов і вбив себе. Так це було те місце. Ось там була та верба яку він посадив. Зараз вона була вся обросла терням і також навколо неї були сліди важкої гусеничної воєнної техніки.
Я підійшов до тієї верби на максимальне відстань, допоки мені вдалось пройти через терня. А далі мені не вдалось пройти. І раптово в моїй голові в’явилося бажання змінити все як було тоді коли Люцифер проводив тут час із Анною.
І в мить коли в моїй голові ця ідея виникла все навколо в одну мить змінилось. Я просто кліпнув очима і коли розплющив все було по іншому. Замість терня навколо з’явились різнокольорові польові квіти, до верби тепер вила стежина, озеро ніби заново ожило, зникли зарості, води наче стало більше, із нього вискакувала риба полюючи на різну комашню. Вся площадка вирівнялась, так що неможна було побачити жодної нерівності.
Я покинув Бога і пішов до верби. Вона змінилась від тоді коли я в останнє її бачив, вона була набагато старша її гілляччя тягнуло його у воду, а сам стовбур почав дромфіти.
Я несміливо зробив кілька кроків із витягнутою рукою до верби. І коли доторкнувся до неї, я відчув тепла, якого досі не відчував в житті, задавалось ніби вона поглинула все сонячне тепло й віддавала його мені.
Я потихенько притулився всім тілом до її кори і в мене виникло бажання не покидати цього місця ніколи. Я заплющив очі і продовжував красти тепло у дерева. Не знаю стільки я так пробув, аж раптом я почув: «Дякую, ти зробив набагато більше для мене ніж я для тебе!»
- Нам час іти! Сказав суворий голос Бога.
Але я не хотів покидати цього місця і робив вигляд що не почув. Та знову я почув цей голос: «Іди і зміни світ». Саме після тих слів я нехотячи відірвав своє тіло від дерева і обернувся обличчям до Бога. Він простягнув до мене руку, а я подав свою і ми перенеслись.
Тепер ми були в переході. І ми стояли перед моїм живим тілом, яке виконувало пісню «Надія є». Бог поглянув на мене і спитав:
- Це справді той момент в який ти хочеш повернутись?
На що я кивнув головою. А далі він нічого не сказавши просто поклав руку мені на лоб і промовив якісь незрозумілі для мене слова.
Переший вдих, який зробив, був настільки чи то болючим, чи несподіваним, але я пам’ятаю що голодно ковтав повітря. Через те мені довелось припинити грати на гітарі.
Моя гітара, я її відразу обняв.
Я прискорено дихав, а із-за кута на мене поглянула голова тої дівчини, яка намагалась довгий час рятувати моє життя від рабства. Але цього разу сталось те чого вона так довго чекала.
Я повернув голову і наші погляди зійшлись, але вона мене злякалась і сховалась за стіною.
Тоді я підвівся і направився до неї. Коли я підійшов вона витягнула руку наперед себе, можливо, через те що припустила що я буду бити її за те що вона працює на моїй території. Але я лише поглянув на її брудну тендітну долоню і приставив до неї свою і наші пальці переплелись й я допоміг їй піднятись. А далі промовив:
- Дякую!
- Нема за що! - Відповіла вона із іскоркою в очах вона.
А далі ми вийшли із темного переходу і наші обличчя освітили промені веселого сонця.
ID:
548509
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.01.2015 18:50:42
© дата внесення змiн: 03.01.2015 18:54:18
автор: РадникПризидента
Вкажіть причину вашої скарги
|
