Він так кохав її душею,
Кохав її у кожну мить,
Жадав її, бо це ж чудово,
Хоч серце в полум’ї горить.
Він знав жорстокість почуттєву,
І те кохання обгортав,
Кохав її, кохав рукою…
Коли по тілу обіймав.
Він відчував усі хвилини,
І кожен подих був її,
В очах її неначе в небі,
Він споглядав на зірочки.
І бачив мрію ту казкову,
Щасливу й радісну сім’ю,
Вона ж для нього - перше слово,
Вона - кохання по життю…
І він кохав її жадану,
Як квітку першу на весні,
Підсніжник що пробився з снігу,
Зірвав він ніжно так собі.
Бо так гадав що це на віки,
Полонить серце і життя,
Вона завзято познущалась,
Вона так іншою була.
А він кохав, кохає й досі,
Та десь у глибині душі,
Сльозами потопило горе,
Кохання було там на дні.
Та виживши воно зосталось,
Залишилось навік в житті,
Воно кохаючи поклялось,
Й закам’яніло у душі.
І важко спогади формують,
Його уявлення буття,
Вона тепер завзято інша,
Хоч з вигляду, яка й була.
І він кохаючи не знає…
За що так серце полонить?
Кохає ту, котра вже інша,
Кохає ту, що не змінить.
А.А.Отченко 07.05.15р.
у житті буває всяке. Деколи буває таке, що Санта Барбара відпочиває, але знаєте вірші пишуться і від великого, взаємного кохання. Ось інколи про своє кохання хочеться кричати на ввесь світ і тоді також пишуться рядки. Та правий наш співрозмовник - не буває кохання без взаємності, тоді просто це називається хворобою, але це розумієш пізніше, коли видужуєш...