Я знала ці руки,
Вони обпікали давно…
Тут небо так низько! так близько непрохані чари…
Ось тут пригубила я вперше пекельне вино,
Коли мої ноги
горіли пісками Сахари…
Дитя лабіринтів…
З якого з”явилась вірша?
Пустельна Мадонна в моє поверталася тіло…
Лише полонянка, вливалась у море душа…
Душа, переповнена
спраглими водами Нілу…
Ці опіки – шрами
В мені - від твоєї руки…
Твоя прохолода – моя нагорода чи кара?
( і знову крізь серце моє проростають піски...
І я відчуваю –
мене впізнавала Сахара!)
Ти кожного разу
Дощенту стирала мій слід!
І ніч африканська вмирала зі мною… і смерть ця
Була необхідна… бо холод твоїх пірамід
Ще й досі пече
у найтонших папірусах серця…
повірю! ой, повірю такій душі, як ваша, хоча не бачив очей її, не чув голосу, але і тепло всіх світів відчував її, і звуки десь в мені відзивалися, і самум-зловісник свої мелодіїї виспівував, коли вгамовував пристрасть свою, що у душі цієї перейняв, і тепло від слова її гріло, і саме слово зачаровувало вже не раз... і кликало у всі ці світи, і манило, і обіцяло такі відкриття!..
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
такая сказочно-образная, и экзотически-чувственная!!!.. но...все равно ведь пустыня...опять пустыня. Наташа, давайте выбираться из нее на пару, так веселее. объявляется беспечальная неделя. присоединяйтесь.
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
навіть не знаю,Володимире...для мене життя і печаль-невіддільні...печаль іде на пару з життям