Мурашки по шкірі від імені твого ідуть,
І котяться сльози, змиваючи солями щоки.
Навіщо святі покохати людині дають?
Для чого потрібно назустріч робить іще кроки?
Літати так хочеться птахом по цих небесах,
Свободу на плечі свої, наче дар, перебравши.
Та порожньо й страшно, бо я же ж не птах,
Не можна літати, ходивши й ходити, літавши.
Десь сонце здаля вже виходить ось за виднокіл,
І серце стискається - жарко. Боюся згоріти.
Ну, нащо цих душ й двох ницих беззахисних тіл,
Амури лиш змушують свято і вірно любити?
І, наче я вільна була, втім, самотньо однак,
А щастя чомусь не спішить до самотніх ходити.
От доля й подала невидимий крихітний знак,
Амур мені вистрілив в серце - потрібно любити.
Любити й горіти, кохати й палати в вогні,
У сонячних променях волі й любові купатись.
Невже це настільки потрібно тут й зараз мені?
Чому так важливо двом людям серцями кохатись?
Не вірю, що може таку, як от я, хтось любить,
Не маю ж в собі анітрохи жаги до покори.
"- Усе це лиш сон!" - все кажу, "- Бо усе в мені спить.",
Міраж у пустелі і підлі чиїсь заговори.
Хіба ж мене можна таку от за щось покохать?
Ні в якому разі! Бо я лиш приношу нещастя!
Бо хлопці - мисливці. Їм тільки усе підкорять,
Мене ж підкоряти даремно - ніколи не здамся!
Закохуюсь часто й водночас байдужа до всіх,
Хоча всіх люблю так гаряче й до болю безмежно.
Колючками лиш захищаюсь від болю, від лих,
Бо серце моє не на місці. Люблю обережно.
Та завше страждаю сама ж від оцих почуттів,
І очі мої кожну ніч лиш на мокрому місці.
О, Боже, невже Ти цього так побачить хотів,
Коли дав у дар всіх любить ще в колисці?
Пишу у віршах свої сльози і весь гіркий біль,
Неначе так легше, сама себе хочу здурити.
Метелики вже влаштували в мені водевіль,
Та серце ніхто не наважився ще розтопити.
Бояться усі, що колючки одежу порвуть,
І шкіру подряпають, органи їм пошматують.
Втікають, зникають усі, розчиняються. Йдуть.
Летять в далечінь, десь біжать чи присівши, плазують.
Самотньо то ж як! Ну, чому ж моє серце болить,
Коли йому байдуже в голках, як в чортополоху?!
Навіщо амур мене змусив вже знов полюбить?
Вчепилась у серце любов, наче воша чи блоха.
А серце не тане, усе ще маленький лиш лід,
Всередині - тепле, палає нестримно коханням.
Ім'я твоє в нім полишило недавно свій слід,
Простими словами і зовсім непростим мовчанням.
Візьми мене в теплі обійми з холодних цих лап,
Що, ніби, належать Зимі - Сніговій Королеві.
Це тільки початок, всього лише перший етап,
А в мене вже ритми усі позбивались серцеві.
То, може, розтопиш те серце, мій рятівнику?
Я маю надію, бо хочу любити й літати.
Я щастя лиш хочу, як люди, хоч крихітку ту,
Коханою й вільною хочу себе почувати...
вірш великий – прочитаю завтра. у вірші дві неправильні рими: "нещастя-не здамся" та "рятівнику-крихітку ту"; вірш гарний дуже; в сьомому рядку з кінця після "що" коми не треба або додайте після "ніби"
Іванна Западенська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Звичайно, читайте, коли маєте на те бажання, пане Зангу))
Про рими знаю... Більш нічого в голову не прийшло, втім, якщо щось вигадаю - виправлю, обов'язково))
Додала після "ніби" кому))
Дуже дякую Вам і за пораду, і за відгук!)))
Більш нічого в голову не прийшло, втім, якщо щось вигадаю - виправлю, обов'язково)) 
