Коли ти просто існуєш, живеш мрієш, думаєш - часто почуваєшся невидимкою. У кращому випадку - ефемерною істотою. Є люди, які знають тебе змалку, є ті, хто входить у життя тимчасово, хтось лише по дотичній. Всі знають тебе рівно настільки, наскільки встигли пізнати. Комусь було цікаво, комусь байдуже, хтось не хотів, а мусів. Всі без винятку певні, що знають - хто ти, що можеш, вмієш, знаєш, на що здатна. І всі вважають, що до їх рівня ти не дотягуєш. Так собі, "привіт - па-па, ми в різних компаніях".
А тоді несподівано виявляється - у тебе ТАЛАНТ. Була виставка неймовірних акварелей; вийшла збірка віршів; за твоїм сценарієм знімуть фільм...
Ти ідеш, як завжди - "привіт - па-па" і раптом виявляється, що ти гордячка, невдячне стерво в останній стадії зіркової хвороби. Не розказуєш останні новини, не вип'єш пива за компанію і взагалі, як могла забути вірних друзів?
Ти приходиш додому, замикаєш двері і ридаєш в подушку. Ти не знаєш, як поводитись, як реагувати. Чому ти, досягнувши мети ЇМ наперекір, тепер ще й винна?
