Люди у вікнах навпроти
з недопалками в роті від втоми
на кінчиках пальців мовчать.
Я бачу, як сіпає око
в того чоловіка навпроти,
і жінка з коротким каре
(вгортаючи в светр кота)
губами до нього говорить.
Сльота. Так, сьогодні сльота.
Він бачить повітряних зміїв:
по краплі ковтають цей день
занадто короткий. Щоб жити.
Завмерти. В балконному склі
на в силі себе загубити.
Її надто довга рука хребці
забиває у спину.
Він просить її відійти, як води
відходять під кригу.
Він просить її замовчати,
як часто буває з птахами.
Він просить себе їй сказати,
що все помирає в дощах.
І я відвернула свій погляд,
залишивши їх наодинці
торкатися неба крізь дим.
Не видно вже їх.
10.12.17, Київ #дисонансне