Упала ластівка: зламалося крило.
В гнізді щебечуть діти – хочуть їсти.
– І як зумів той кіт отак присісти?
Я заберу її, хоч що б там не було!
Вже під своє крило хлопчина пташку взяв
І черв’ячків вертливих клав пінцетом.
Вони кричали дзвінко мов фальцетом,
Як вчасно й смачно їжу в дзьобика не вклав.
Він перед трактором, ледь встигши, упіймав
Маленьке диво – коника у травах.
Лягла в покіс підкошена отава,
Хлопчак, немов цвіркун, від щастя застрибав.
Він все пильнує, все він стереже,
Ніщо вже і не дихає без нього!
Сказав би інший: що він має з того? –
А береженого і Бог обереже.
Бабусям-дідусям на гордість хлопчик ріс,
А для батьків – нечувана розрада…
…і зникла з губ кудись її помада –
Найкращі квіти він у вечір той приніс.
– Люблю́…пробач…прости…Я…в армію іду.
Найкраща ти…тому і зрозумієш.
Я знаю, що чекати ти умієш,
Бо ти – найкраща квітка в нашому саду.
А я? А я – солдат, я – воїн, врешті – син!
Що, як усі сховаються за тином?
Війною враз запахне – не жасмином,
І благо, що я в полі воїн не один.
Ти знаєш, де були б вже наші вороги?
Вони топтали б дідову пшеницю,
Спалили б, певно, батькову копицю,
І з’їли б наші всі недільні пироги.
Ти скажеш: «жартівник». А що сказати ще?
Що не боюсь? Дарма про це казати –
Привила страх дитині кожна мати,
Тому в душі таїться біль, таїться щем…
…Упав солдат…Рука зламалась мов крило.
Ти пам’ятаєш ластівку, юначе?
Й тебе Господь прикрив крилом, одначе,
Як можеш, то рятуй цей світ, що б не було!