Ввісні лечу понад дахами й між,
І ось мені ввижається Париж...
І окриляє почуттів суміш !
Мене вітає тут місцевий стриж.
Старі бідівлі й монументи костурбаті,
По озеру розкидане латаття,
Електричних ліхтарів багаття,
Й шляхетні дами у розкішних платтях.
Пролітаю біля Якова я вежі,
Землі тяжіння не знаю я обмежень !
Крізь Лувру й Нотердаму межі,
Ген рину повз і навколо стежу.
Окрилений нестримним я коханням,
Зустріти музу нестримне є бажання !
Не дає заснути до світання,
Зриває в небо від рання до рання.
Прагну побачити зелені очі,
Що спати не дають мені щоночі,
І голос той, як пісня що двінкоче,
Почути, і аромат дівочий,
Що тьмарить розум мов дурман,
Несе ген у нірвани океан...
Чи то міраж чи то вже не обман -
Той образ помічаю крізь туман...
Ось, стрімголов до постаті я рину,
Це душу мою тішить, як дитину,
Музі бути вірним до спочину,
Уберегти від бід в лиху годину,
Бажаю, й берегтиму її сон,
Бо моє серце грає в унісон,
І, подумки порину в вальс-бастон...
А сам же проявлю манерів тон.
Лиш віддаля погляну вслід
Щоб безпечним був прохід
До дому, й тихо, немов кіт
Простежу, й мій світ
Заграє барвами веселки знов...
Й не пояснить словами те тепло,
Що в небо підкидає мов -
Така-от, іноді, бува любов.
