Ще Сула не розтала,
а душа – відліта...
Діда Гната не стало.
А прожив він до ста.
Нелегкими шляхами
між вітрами ходив.
А село було – храмом.
Щедро долі годив.
Від Дніпра і до Праги
шлях проліг бойовий.
За відвагу мав шану.
Вік – в колгоспі робив.
Факт: єфрейтор Муравський
з фронту скарбу узяв –
для рубанків-струганків
півмішка залізяк.
Бо добавити віку
вмів оселям усім.
Півсела його вікон
й досі дивляться в світ!
Мав небесну іскринку –
вправно столярував.
До сторіччя він скрипку
для душі змайстрував!
Гнат не ойкав ніколи.
Хоч жилось – не меди.
Півжиття порав бджоли, –
мед водився завжди.
Мо’, й тому в нього стільки
не було болячок?
Раз – боліла печінка.
Раз – у ногу гвіздок.
І було – подивуйся:
скрипку візьме мастак,
підфрантить сиві вуса
та як вдарить гопак!
Не втече, було, тісто,
коли хліби пече.
Смачно вмів попоїсти.
Мав і міру, і честь.
І попоратись впору
дід проворний встигав.
А як внуки до двору, –
ввесь куток не вгавав!
Кожна зморшка світилась
життєдайним добром.
Йому б жити годилось!..
І ціни б не було.
Рідко дід був у місті.
В неба ради питав.
«Сільські вісті» провісні
здавнелезна читав.
Не ганявся за возом.
Власні погляди мав.
Спершу голос Морозу
на підтримку віддав...
– Бандюковичу – дулю.
Ну вже й ірод крутий!
Вірю Ющенку, Юлі.
Треба їм помогти.
Як було б усім паші, –
не ревіли б воли.
Дуже радий, що наші
врешті перемогли!
Та якби ж не мішали...
Скакунів запрягли, –
ради слави держави
багатезно б змогли!
На омріяне жито,
теплий вітре, повій.
Як же хочу пожити
я при владі новій!
Повесні буде літо
і трава в молоці.
Будуть в пахощах мліти
мальовничі Хитці.
От би вулики власні
доробити в момент.
Приїжджайте на Спаса, –
буде сонячний мед!
Діда Гната не стало.
Світла пам’ять жива.
Від причілка до ставу
зеленіє трава...
Вітер хвірткою скрипне, –
в путь новий вируша.
Озивається скрипка,
мов нетлінна душа.
Справжній нарис у віршах, правдивий, душевний, добре написаний. 
Вірш давненький. Я спілкувався тоді ще з сином діда Гната і запитував чи правильно я його з вусами зобразив. Каже - вгадав...
Дякую.
