КАРА ДАГ,- згвалтований
гірський хребет… ЕДЕМ,-
рай небесний… КОХАННЯ,-
світле почуття людини...
ВІЙНА,- мерзенна темінь…
Усміхнулася доля… Покрівля одна,
Одно бра на НАС двох, одні мрії…
Щоку пестить волосся розпущений дим,
Зачаровує, вабить і гріє…
ТИ вдивляєшся в очі,- дивись, не дивись,-
Там крім щастя,- нічого немає…
Язик шовк ТВОЇХ вух вже вогнем запалив,
Шепіт вабить та душу виймає…
Б’ється жилка блакитна на шийці, тремтить
В унісон зі схвильованим серцем …
Як приємно та радісно - хо́роше їй,-
Вік жила б у цілунковім герці…
Ті цілунки з вершини дійшли до грудей,-
Вони збуджують, звуть до звитяги…
Ніжні руки не сплять,- виконавці ідей,-
Вже не перса,- якісь Кара – Даги!..
Вони мліють, колишуться, хіттю пливуть,
Запаливши дві зірочки згоди…
Соромливі,- для НЬОГО ви завше були
Неземної, небесної вроди…
Вже у повінь злилися чуттєві струмки,
Почуття розгоряються хмизом…
Щось велике і бажане зріє в душі…
Заполонює… Котиться низом…
Тихий стогін, сплетіння запалених тіл,-
Бра язик прикусило цнотливий…
Ніжний трепет,- обоє злітають в Едем,-
Дочекалися ніжності зливи…
Дім заснув… Вже погасли останні вогні,-
Щастям світять лише ЇХНІ очі…
А на Сході,- війна… Крівця ллється за мир…
Гримнув постріл у темені ночі…