Умовчання, або Апосіопеза (грецьк. aposioptsis — мовчання) — стилістична фігура, яка фіксує незакінчену, зненацька обірвану думку, підкреслює натяк на особливу ситуацію, що потребує делікатності, неординарного розв’язання. У. вживають у всіх літературних жанрах, найчастіше — в поезії, де витворюється інтимна атмосфера спілкування:
Будь мені, як тая біла дама,
Що по замку в тиху північ йде,
Будь мені, неначе скарб Сезама, —
Ключ пропав… Ніхто не віднайде.
(Б. Лепкий).
У. застосовують і в тому разі, коли небезпечно називати конкретне явище, і тому письменники змушені вдаватися до метонімічних прийомів, близьких до антономазії, еліпсів, “езопівської мови”, як, приміром, В.Симоненко у казці “Цар Плаксій і Лоскотон”, “Казці про Дурила” чи вірші “Курдському братові”.
Фігура умовчання полягає в несподіваній свідомій незавершеності фрази, висловлювана думка обривається з розрахунком на здогад читача (чи слухача) про недоговорене.
Апосіопезу графічно позначають трьома крапками.
Недоговорення автор вживає:
• щоб передати емоційний стан персонажа-мовця (схвильованість, подив, нерішучість тощо), наприклад, схвильованість:
Бо я вдень не одинока —
З полем розмовляю,
Розмовляю і недолю
В полі забуваю,
А вночі... — та й оніміла, Сльози полилися...
(Т. Шевченко)
• щоб передати небажання або неспроможність мовця з різних причин про щось говорити;
• як натяк на що-небудь, що автор лишає на здогад самого читача або слухача:
„Я не Ганна, не наймичка,
Я..." — Та й оніміла.
(Т. Шевченко)
зокрема із займенником той:
— Одним словом, пораджуся зі своїм напарником та й той... завтра ні, а післязавтра прийдемо.
(Ю. Збанацький)
Апосіопеза може підкреслювати неможливість сформувати всю глибину думки, почуття або небажання про все говорити, оскільки співрозмовник зрозуміє й без слів.
Також умовчання може позначати розрив речення після натяку на розвиток подальших подій:
Там, під горою, в посмутнілій хаті,
стоїть труна… а там, на тій горі…
І пізнє літо… снопики на нивці…
гукає мати… бігає хлоп'я…
А там, у гробі…
(Ліна Костенко)
Міг замолоду плечем підважити мажару з сіллю, а тепер...
(О. Гончар)
Ми йшли туди… Та яке там йшли… Летіли, рвалися… Тож ми вірили, що там… Зрештою, ти сам знаєш…
(У. Самчук)
Тато, бувало, й за цілий день так багато не вибалакували слів. А тут…
(Р. Федорів)
Пекучий день… лісів солодка млява…
смага стежок… сонливиці левад…
(Ліна Костенко)
І беруть у свій полон.
До молодости зносять,
Аби жбурнути – в прірву…
(Василь Стус)
ID:
800001
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 20.07.2018 12:09:52
© дата внесення змiн: 20.07.2018 14:29:37
автор: Теоретик
Вкажіть причину вашої скарги
|
