До діда вже ходжу лиш помовчати...
А бабця ще засіює городи...
Все бідкає : якби то, Бог , погоди,
І сонця , щоб насіння посушить...
Моє життя - немов вишнева гілка :
То цвіт, то знову вітром облітає.
І часом втямлю : все життя - помилка ...
То не туди...то геть не тих вітаю...
Захмариться... І знову сонце зскочить.
Обійме серце і защемить жаль:
То не любов, як голову морочить.
Хіба то щастя - одинока запечаль ?
Піду в город. Блищить роса ігриста.
І ранок - мов життя ! Не пропаду!
Посійте, бабцю, тої ви капусти,
В якій відраду я собі знайду!
