Художник сидів на Високому Замку,
І знов за мольбертом - її малював...
А Львів позіхав в золотому світанку,
І промінь дахи цегляні лоскотав...
Мов марево срібне розтанула в днині
Ця дівчина юна, ця ніжна краса...
Спустилася вниз по хвилястій стежині,
В серпанку гойдалась блискуча коса.
Ні з ким не прощаючись, зникла у часі...
Художник роками красуню чекав.
Щоранку пив чай на старенькій терасі,
І очі блакитні у мріях шукав.
Бродив в самоті на високому замку,
І знов малював краєвид і птахів...
В душі нуртував вітрюган спозаранку,
Додав до картини похмурих штрихів.
Портрет незнайомки він брав із собою,
До неї всміхався і щось шепотів,
То мовчки дивився і гладив рукою,
То пісню під ніс сам собі бурмотів...
Аж раптом портрет підійнявся в повітря,
І вітер поніс понад містом у даль...
У звивистих вулицях зникла палітра,
Залишила в серці глибоку печаль.
Художник у слід непокірно дивився,
Неначе за нитку незриму тримав...
Присів, наче тінь...до мольберту схилився...
А вітер з гори акварелі скидав.
Вологий портрет впав до ніг чоловіка,
Що в Стрийському парку натхненно гуляв...
"Яка ж вона гарна, немов Евридіка"-
Підняв цей портрет і з собою забрав.
Вночі сів в літак, у Бордо повернувся,
Над ліжком повісив чарівну картину,
В задумі до неї рукою торкнувся,
А потім зробив разом з нею світлину.
Художник на зустріч вже не сподівався,
Змирився із тим, що кохання - тюрма.
А час сивиною у скроні вплітався,
І вже за плечима стояла зима.
Аж раптом портрет в інтернеті побачив,
Схопився за голову - сльози із віч!
У зморшках обличчя від радості плаче,-
Із щастям лишився удвох віч-на-віч.
Старими руками до кнопок торкався,
Писав до француза, як довго чекав,
Лягав в самоті, в самоті прокидався,
І як він портрет цей роками шукав.
Француз написав, що знайшов "Евридіку",
Яка на портреті всміхалась щодня.
Ця жінка шукала його вже піввіку,-
До Львова літала, немов пташеня.
Гуляла одна на Високому Замку,
Коли падав сніг і коли все цвіло...
Шукала його там вночі й на світанку,
Ці очі зелені й високе чоло...
Літак приземлився, а він - мов юнак
Схвильовано чуба свого поправляє,
Повісив на руку свій білий піджак,
Букет свіжих квітів незграбно тримає.
Невже день настав?! А вона - мов лебідка,
Пливе у обійми в осінніх листках...
У сивій косі розпустилася квітка,
Серця закружляли в рудих пелюстках.
Дві долі знайшлись на окрайку життя,
Так Богом судилось. На все Його воля!
Змогли пронести цим життям почуття,
І ось дочекались! Всміхнулася доля!
А скільки пройдуть - тільки Богу відомо,
За руки взялись і поринули в світ...
І тут я поставлю не крапку - а кому,
Нехай це кохання живе сотні літ.
Художник сидів на високому замку,
І знов за мольбертом - її малював...
А Львів позіхав в золотому світанку,
І промінь дахи цегляні лоскотав...
***