Не ногов людини а крилом пташини
Промину скоренько гори і долини,
Там де схоронені батько мої й мати,
Де замкнені двері на самітній хаті.
Пів життя првів єм з ними у розлуці,
Пів життя тужило серце у розпуці.
Думав що не верну, думав що загину
Так завела доля в далину – чужину.
Не пропав єм в світі – то звершилось чудо,
А тепер вертаюсь як ягня із блуду,
Зустрічає мовчки самотинна хата,
Отака гостина – за розлуку плата.
Жадно напуваюсь із криниці – студні,
Тихо хилить днина сонце за полудне.
Сяду на порозі, втома жмурить очі,
Вітерець колише граби на обочі.
Хата самотина і пустинні стіни,
Вже мене з чужини тут ніхто не стріне.
Ластівки тихенько зиркають з під стріхи,
Знай собі співають, скільки їм потіхи.
Оглядаю хату, кожний закамарок,
Чи вона для мене, чи я їй подарок.
Та живому жити і живе гадати,
Хто на що спосібний те і буде мати.
Гомонять як завше смерекові гори,
Ворони літають понад чорні звори.
Сам собі говорю, що там говорити,
Треба ся нарешті газдівством журити.
Щоб було де стати, щоб було де сісти,
Було що зварити і було що зїсти.
Парище.
2018р.
Зворушливо...
Хата самотина і пустинні стіни,
Вже мене з чужини тут ніхто не стріне.
Ластівки тихенько зиркають з під стріхи,
Знай собі співають, скільки їм потіхи.
