|
У нас у Долинській частенько бувають ярмарки: серпневий, (або так званий шкільний), перед початком нового навчального року, а ще осінні, весняні, передсвяткові, тощо. Про їх проведення обов’язково оголошують у районній пресі, та по районному радіомовленні. Колись і я на них ходила, щоб придбати там необхіді речі, чи якийсь посадковий матеріал… Тепер не ходжу,- і сили вже немає туди дійти, та й потреби теж уже немає. Та як тільки почую, чи прочитаю оголошення, то відразу ж і пригадаю, щось цікавеньке з минулого, пов’язане з такими дійствами.
Пам’ятаю, як ще в дитинстві ми з братом відвідувала такі заходи.
Моє рідне село Верблюжка, на той час було велике, та й населення в ньому було багато. У центрі села три рази на тиждень були базари, а от ярмарків не пам’ятаю, щоб були. Ярмарки, як правило, бували у сусідньому селі Спасове. І верблюжани туди часом ходили: хто щось ніс, чи й віз на продаж, а хто, щоб щось необхідне придбати…А ми, дітлахи, щоб подивитися, розважитись, поспостерігати. І хоч іти було далеченько, напевне кілометрів 10, та хіба нам це була завада. Ми збиралися цілими ватагами і не втрачали нагоди, щоб там побувати. Адже нам було все цікаво. І от якось пам’ятаю, як тільки ми дійшли до села, побачили двох п’яненьких дядьків, якихось отаких, як люди казали, з небораків, яких дехто називав неминайчайна, або непроливайкрапля. Зустрілись вони звісно на ярмарку, почоломкались, покрутились, повертілись, чи щось бачили, чи ні, шлях їх йшов вже до чайної. Певне були вже на підпитку, бо ж ішли вже веселенькі, щось підспівували, покрикували, та й вигукували. Ми ж звичайно прислухалися, хоч і не все з їх п’яних вуст розуміли, та все почули: “Як гулять, так гулять, де ж ті чоботи взять, ні грошей, ні халяв, наче кіт навоняв…”
А потім ще голосніше: “Свисти, попе, чорт попадю топе!” І так засвистали, що наша верблюзька група плином за ними попливла, бо ж ми таких свистунів ще ніколи в житті і не бачили. Та свистуни вже дійшли до чайної, а нам туди вхід був заборонений, то ми й повернулися до площі, де був отой такий цікавий нам ярмарок. Кишені в нас, звісно, були порожні, так що щось придбати ми не могли…Та в нас же були цікаві дитячі очі і ми намагалися побільше побачити. Та й послухати теж.
Ось дітлахи обступили русявого майбороду, з цукерками – півниками, маківниками та медяниками, та ще й з запашними пишними пряниками, у нас аж слюнки потекли. Та ж купити їх у нас не було за що,бо ж з нами були лише витрішкіи. Тому, трішки постоявши, ми пішли далі.
Бачили якісь рундуки, ятки, якихось трохи старших від нас дівчаток, які пурхали, як пташки поміж усіх тих ярмаркових принад і так як і ми нічогісінько не купували. Та не дивлячись на те, нам було дуже цікаво бродити площею, бачити життєрадісних людей, що як і ми шукали тут двох речей: хліба і розваг, хоча за хліб теж треба платити, а розваги ж безкоштовні. Ось коли ми побачили, як десь угорі між двома височенними на наш погляд стовпами по товстелезній вірьовці ходив легкий линвохода; в його руці вигравав проти сонця, обмотаний барвистим шовком чи то спис, чи стріла, чи інша якась штуковина, що помагала йому не впасти вниз, то в нас і подихи зупинилися… Надивившися на викрутаси линвохода, ми рушили далі. Спочатку почули, а потім і побачили височенного дядька, що стояв посеред ярмарку з величезною бочкою і лементував: “Квас! Квас! Добрий квас!” Ще й стукав цурупалком по верхній частині бочки, вигукуючи: “Не дорого! По карбованцю! По карбованцю! Сало палить, а квас гасить! Хто квас минає, той щастя не знає!” І звісно були люди, які не минали того пійла. Трохи далі стоялі широка ятка, а в ній і біля неї проти сонця мінилися шовкові тканини, що так вабили наші дівчачі очі, та хлопцям було нецікаво і вони потягнули нас далі… І ми полинули туди, звідки чулася музика і співи. Там виступали самодіяльні виконавці. Ми з задоволенням послухали українські народні пісні у виконанні якогось гурту, послухали гарну музику, яку виконував віртуозний молодий виконавець, та найбільше до душі нам припала гра бандуриста. Нам аж подихи перехопило, і вже хотілося і самим навчитися такої гри. Отак находившись, наслухавшись та надивившись, десь у другій половині дня, ми всією ватагою рушили додому. У нас боліли ноги, та й їсти хотілося, та ми не скиглили, вернулися додому, дістали з печі борщ, та їли, аж за вухами лящало. А мама дивилася на нас і тільки посміхалася.
ID:
829252
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.03.2019 16:24:39
© дата внесення змiн: 16.03.2019 17:32:39
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
