А білі акації цвітом покрились,
Коли проводжала його на війну.
І верби над ставом донизу схилились.
Вони зажурились зустрівши весну.
Миналися дні у журбі та тривозі
І довго-предовго тягнулася ніч.
А в матінки очі – змарнілі, вологі,
І хустка постійно спадала із пліч.
Ходила частенько вона на дорогу
І довго стояла, вдивляючись вдаль.
Чекала повернення сина додому
Й що буде з ним далі, не знала, на жаль.
Вже літо пролинуло й осінь холодна,
Зносилась хустина і втратила цвіт.
Та змучена мати не йде на дорогу
І снігом засипаний слід до воріт.
Завіяна снігом синочка могила,
А в мами під хусткою сива коса.
Згорьована постать її похилилась,
Тече по обличчю солона сльоза.
.
Не знаю,Олю,про чию маму Ви писали; та коли я читала,то бачила свою маму,яка прожила з татком 4 роки,встигла народити трьох діточок, а війна все перекреслила...
