« ...і душу ніжно зваблює сальце,
і хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, слухаючи це,
чому ж ти, бля.., не любиш Україну?»
О. Бойчук
І
Сповита ідеалами добра,
поезія існує одиноко.
У самоті не помічає око
її витіюватості пера,
яке з нічого витискає всує
гаряче молитовне алілуя,
солоні сльози і слова палкі...
Солодкі аромати із каструлі,
але лікують нас гіркі пілюлі,
пісне меню й рецепти не такі,
як іноді фантазія малює.
ІІ
Їмо і переварюємо все,
що на столі. О! Ми ще ті гурмани,
коли під чарку блимають екрани,
закушуємо шинкою есе,
до себе приміряємо романи...
На те і щедрий вечір на землі.
Та муляє минуле. У тумани
уже пішли великі, і малі
старі Івани, юні Василі,
не дочекавшись волі свого краю...
і я себе теперечки питаю, –
навіщо ти – ніякий цій юрмі
ще тлієш, наче іскра у пітьмі,
якщо тебе усе одно немає?
ІІІ
Описуємо грішне
і святе:
юрма чекає рило
і кадило,
у торбі – шило,
на екрані – мило...
Не дуже втішно,
радісно...
зате,
коли воно
ще де-не-де зринає,
то осідає
піною на дно.
Зелене полотно
уже линяє...
гарантією успіху давно
опікуються шоу і кіно...
але чому
так соромно
буває?
Зелене полотно уже линяє... Клас!!! 
