***
О третій годині ночі між рядків Жаданових віршів мені здибалась хурделиця.
Надворі мете. Гуде. Шумить.
Я закриваю очі і крізь кілометри чую хурделицю твоєї власної душі.
Я слухаю, слухаю, але розчути слів не можу.
Чую лише шум років і твій смутний розгублений голос, який не зізнається у найпотаємнішому.
І тоді я іноді навіть припускаю, що нічого не чую взагалі.
А все слухаю.
Може, поза твоєю душею та вікном теж шумить.
Але ти вже спиш.
Спиш і не чуєш хурделиці моєї власної душі.
"Ой на кота воркота. На дитину дрімота..."
А у тім нащо ж?
"А-а, А-а.."
Нащо ж руйнувати руїни?
"Лю-улі-і-і - лю-у-у..."
А мені лишається слухати те, чого я не почую ніколи (і, можливо, ніколи не наберуся сили виголосити сама) і дивитися як хитає дерева з боку в бік за моїм, не твоїм, вікном.
Наче людей по їх долі.
Управо. Уліво. Когось взагалі "у позу".
А комусь хоч би й що, бо пощастило народитися між двома будинками, що ховають з обох боків від вітрів.
Від хурделиці туман і жодної людини зовні.
Від вервечиків попід моєю стельою відблиски і жодної людини усередині.
Ані на стільці. Ані на підлозі. Ані у ліжку. Ані на вікні, з якого вдивляюся у туман. Ані коло душі.
Лише одна якусь колискову мугикає.
Та, що пише щось незрозуміле у світлі вервечиків.
Коли надворі гуде. Шумить. Кидає дерева з боку в бік, як отих нещасних людей, що кожен щасливий і нещасливий по-своєму, минають це саме самотне вікно, яке облизує злощасний туман.
І жодної душі коло серця. Чи на стільці. Чи на підлозі. Чи у ліжку. Чи на вікні, у яке вже гримає вітер.
Жодної душі зовні.
Жодної душі усередині.
Не тіла - душі!
Жодної душі коло серця...
