|
Вулиці Делірії, як ніколи, сяяли світлом і гомоніли на всі голоси. Розпал осені пророкував мені чергову хвилю психічних загострень, меланхолії та депресії. Це мене іноді наштовхувало на думку, що люди схожі на гарбузи. Ось вони росли все літо — такі круглі, з м'якими контурами, а потім Інсанія вирізала на їхніх обличчях кровожерливі лиця і змушувала лякати ними перехожих. Дивлячись, як нелюди закуповувались до Хелловіну, я вже готувалася до п'яних дзвінків від колишніх клієнтів та друзів. Що-що, а пити вони любили, вміли та практикували.
Повернувши до першого зустрічного кафе, я позіхнула, проклинаючи втому, і увійшла. Навколо стояв сильний запах кави, кориці, ванілі та солодкої випічки. Сам інтер'єр мало чим відрізнявся від десятків інших закладів громадського харчування, хіба що барною стійкою у вигляді гарбуза. Мабуть, господар постарався напередодні свята. Уважно вивчивши меню, я прискіпливо перечитала інгредієнти на випічку та замовила в офіціанта шматочок торта з трав'яним чаєм, а потім почала креслити візерунки на паперовій серветці.
На мене чекали ще два клієнти, а спати хотілося жахливо. І якби я не чхала родовою магією після кави, то замовила б її та пожила б щасливо декілька бадьорих годин. Не знаю, чим моїм предкам завинив цей напій, але алергія передавалася у нас в кожному поколінні. Випадково з'ївши в дитинстві цукерку з кофеїном, мені вистачило вражень на пів життя. Після кожного чиха, якийсь неживий предмет оживав і отримував частинку моєї душі. Тобто починав бурчати з подвоєною силою. Саме тому я вилаялася, як гном, що втратив усе своє багатство, коли поїдаючи свій обід мої очі стали сльозитися, а в носі зрадницьки лоскотало.
— Вибачте! - покликала я офіціанта, намагаючись з'ясувати, що це за підстава. Коли молодий хлопчина в красивій уніформі підійшов, я вже ледве стримувалася. - В цьому торті була кава?
— Ні, не було. У рецепті не використовується цей інгредієнт. Щось не так пані відьма? – не розумів він.
Я хотіла відповісти, але моя витримка дала тріщину і по всьому кафе рознеслася силова хвиля, під моє «Апчхи!». Відвідувачі витріщили очі, намагаючись зрозуміти, що це таке сталося. Але перш ніж я встигла хоч щось сказати, барна стійка ожила, і гарбуз філософськи промовив спокусливим жіночим голосом:
— О, красеню, ти навіть не уявляєш, наскільки наш світ переповнений безумством... Налий мені чайку, і я розповім тобі про всю марність відьомського буття... — стійка кокетливо підморгнула офіціантові, а я стукнулася головою об стіл. Ну за що мені це? О, божевільна Інсанія, ти вирішила мене своєю спадкоємицею зробити?
— Це! – не витримала я. - У мене алергія на каву, а ви, мабуть, її додали!
— Це виключено, пані! Ми пристойний заклад і суворо дотримуємося всіх правил! Що ви зробили з нашою стійкою? Поверніть все назад! - обурився він, бурхливо жестикулюючи.
— Красень, - почала стійка, - підвищення голосу - це перша ознака нервового зриву. Записати тебе на прийом? У мене тут знайома психологиня є - ти її оціниш!
— Не можу! Це залишиться на найближчий тиждень тепер! Апчхи! - черговий потік магії оживив на підлозі килимок, який відразу ж почав обурюватися на відвідувача, який намагався втекти:
— Я не дозволю витирати об мене ноги! Ти, нещасний аб'юзер, а ну прибрав свої копита з моїх грудей! Усім би лише потоптатися по моїй тонкій душевній організації!
Відвідувачі в шоці стали розбрідатися хто куди, доки килимок читав лекцію про шкоду насильницьких стосунків, а стійка просила налити офіціанта. На весь цей шум прибіг кухар, одягнений у новенький чорний фартух із написом: "Затишний будинок. Кав'ярня для відпочинку". Дивлячись на пророчий напис, я зрозуміла, що у цього милого місця незабаром шифер поїде і влаштується в списку моїх постійних клієнтів. Шокований погляд людини неможливо було передати словами. На гарненькому аристократичному обличчі з'явився вираз крайньої злості та здивування.
— Кай, якого біса тут відбувається?! - закричав він, коли стійка послала йому повітряний поцілунок, шепочучи - "А ти нічого так, вип'ємо?".
— Це відьма розбушувалася!
— Я?! — моє внутрішнє обурення досягло апогею. Під черговий чих у руках кухаря ожив ніж. Чоловік стрепенувся і впустив його на підлогу під слова "Дитинко, я знаю сто способів закінчити всі твої проблеми". — Це ви цькуєте своїх відвідувачів і брешете в меню! У мене алергія на каву, а це наслідки вашої недбалості!
— Але ж там не було кави! - обурився господар, бачачи, який бардак залишився у кафе. - А ну поверніть негайно все назад! Що ви собі дозволяєте?
— О, містере «Я не знаю, що готую», якщо ви так впевнені — насолоджуйтесь. Апчхи!
Кинувши на стіл кілька монет, я взяла сумку і вилетіла з цього дурдому. Десь позаду заголосили на всю вулицю:
— Ось так завжди! Кожен намагається відкрити до тебе в душу двері, а потім йде, злякавшись внутрішнього світу! - обернувшись, я помітила, що господаря заблокували вхідні двері й не давали вийти. Так йому і треба.
Всю дорогу на роботу, я чхала, як автоматичний освіжувач повітря. То там, то тут оживала святкова мішура, на яку я одразу накладала заклинання німоти. Випадкові перехожі не були винні в недоброчесності забігайлівки. Чому вони мали страждати через неї? А так тиждень помовчать і самі згаснуть. По правді, якби господарі кафе не накричали на мене, я б теж наклала німоту і на тому б спокійно розійшлись, але грубіянам мені зовсім не хотілося допомагати.
Найгірше у всій цій ситуації було те, що найближчі декілька годин мені потрібно було провести в нескінченному потоці бурчання неживих предметів і одухотворених істот. З носа текли струмки, від чого я постійно шморгала і натирала його до почервоніння. Від безперервного чхання у мене не залишилося жодних сил на з'ясування стосунків. Повернувшись до свого кабінету, я втомлено плюхнулася на крісло і дістала зі столу пляшечку з настоєм від алергії. Ковтнувши гірку рідину, по моєму тілу розтеклося тепло, поступово прибираючи всі симптоми імунного обурення. В очах померкло. Рідкісні чихи змінилися частим позіханням, і навіть поява нового клієнта не змогла цього змінити.
— Доброго дня, мене звуть Серана Голден, я записана до вас на другу годину дня, - привіталася гарна жінка, загорнута в осіннє пальто та теплий шарф. Вона зайшла в глиб кабінету і зі стогоном розвалилася на дивані, закидаючи голову на спинку. - Я чула, що ви можете розв'язувати усі проблеми?
— Я? - мимоволі зиркнула на ожилу книжкову шафу, під останнім заклинанням знерухомлення і німоти. Так і відчувала, як вона дивилася на мене з докором та всесвітньою образою. - Звичайно, що вас турбує?
— Річ у тому, що мій начальник ніяк не дозволяє мені піти у відпустку! А я, між іншим, працюю в гном ' ячій бухгалтерії вже два роки без найменшого вихідного!
— Ви хочете про це поговорити?
— Я хочу, щоб ви мені виписали довідку з якимось психічним діагнозом, щоб я вибила у компанії тиждень заслуженої відпустки! - сплеснула вона руками. Жінка поправила розпатлане руде волосся і шмигнула носом. - Я настільки втомилася, що в мене вже чорти в очах танцюють, і я говорю сама з собою! А мені хочеться сну та живого спілкування!
— Апчхи! - стомлено чхнула я, хитаючи головою зі співчуттям. - Як я вас розумію...
— І я...- зітхнув диван у кутку кімнати та тихо промимрив. - Ця вага так вимотує... і весь світ сходиться до одного нескінченного потоку чужих сідниць...
— Схоже, у мене слухові галюцинації пішли ... - видала смішок дівчина, поки я писала висновок психолога з душевної доброти, аби швидше закінчити та піти додому. Це нездужання вкрай вимотувало, роблячи з мене напівдохлого зомбі. - Скажіть, а це лікується?
— Що ви — гном'ячу жадібність не виправлять жодні лікарі... — побачивши задумливий погляд бухгалтерки, нарешті склала два плюс два і позіхнула. - А, це? Це мій диван ожив, не звертайте уваги. Він теж стомився, ви ж повинні розуміти, наскільки виснажливе буває наше життя... Тримайте свою довідку.
— Спасибі, пані відьма. А ви б теж до психолога сходили, може, і вам дадуть папірець... Відпочити трохи... А то ви теж... кхм... втомилися.
Клієнтка легенько поплескала мене по плечу і тихо вийшла за двері. У кабінеті повисла довгоочікувана тиша, яку порушувало лише цокання годинника і мірне зітхання дивана. Мій резерв вичерпався, тому я вже нічого не могла з ним зробити. Але, мабуть, йому дісталося моє співчуття і він вирішив не дошкуляти розмовами та пакостями.
Єдине, що мене трохи тішило, то це розуміння, що страждала не одна я. Дуже вже раділа моя відьомська душа, усвідомлюючи, що той кухар зараз мав розгрібати наслідки своєї недбалості. А робити це йому належало найближчого тижня і ніякі маги йому не допоможуть. Чого там, максимум, що вони зможуть зробити — сказати, що це моя магія і треба звертатися до мене. А я? А я й сама не могла виправити це, бо мої милі побічні реакції були настільки стародавніми, що їх неможливо було зняти, доки вони самі не розсіються.
ID:
956864
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Гумористичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Гумористичні й жартівливі вірші
дата надходження: 19.08.2022 07:42:42
© дата внесення змiн: 19.08.2022 07:42:42
автор: Чорнильна
Вкажіть причину вашої скарги
|
