Вже споконвіку таке повелося:
Очікування — це лише можливість.
Та як у полі сієш тільки просо,
То не чекай, що будуть ще і гливи.
Лише бур'ян зростає сам собою.
Як мрієш про врожай багатий,
Зерно посій, що не зросте травою.
А ще добряче треба працювати
(Натхненно й тяжко) і вночі, і вдень.
Коли здається, часу плин спинився,
Згадай: годинник все ж вперед іде,
Отож, і в тебе виросте пшениця.
Збудуєш сам жаданий відлік часу
З сівби і до початку жнив: малий
Промíжок, звісно, буде тобі ласим,
Однак не хнюпся (долю цим не зли!),
Що довго треба на врожай чекати.
Ти не втрачай надії, і прийде пора,
Як переможеш долю у дебатах
І позбираєш бажаний врожай.
Він буде. Буде! Неодмінно буде!!!
Повільні жорна, та намелеш борошна,
Нехай із того дивуватимуться люди,
А ти радій, бо навкруги вже соняч(Ш)но!
Так, нарешті і моя Муза зрозуміла, що "монологів душі" недостатньо. Треба ще й теорію вчити. Тож вчуся, малюю схеми, редагую... Лише записувати за Музою легше.
Дякую, що завітали.
Коли писала вірш, то уявляла "звичайне життя" кожного з нас (не воєнного періоду). Але прочитала ваше бачення, і тепер цей вірш мені подобається ще більше.