Оригинал:
Е.Евтушенко
Смеялись Люди За Стеной
Е. Ласкиной
Смеялись люди за стеной,
а я глядел на эту стену
с душой, как с девочкой больной
в руках, пустевших постепенно.
Смеялись люди за стеной.
Они как будто издевались.
Они смеялись надо мной,
и как бессовестно смеялись!
На самом деле там, в гостях,
устав кружиться по паркету,
они смеялись просто так,—
не надо мной и не над кем-то.
Смеялись люди за стеной,
себя вином подогревали,
и обо мне с моей больной,
смеясь, и не подозревали.
Смеялись люди... Сколько раз
я тоже, тоже так смеялся,
а за стеною кто-то гас
и с этим горестно смирялся!
И думал он, бедой гоним
и ей почти уже сдаваясь,
что это я смеюсь над ним
и, может, даже издеваюсь.
Да, так устроен шар земной,
и так устроен будет вечно:
рыдает кто-то за стеной,
когда смеемся мы беспечно.
Но так устроен мир земной
и тем вовек неувядаем:
смеется кто-то за стеной,
когда мы чуть ли не рыдаем.
И не прими на душу грех,
когда ты мрачный и разбитый,
там, за стеною, чей-то смех
сочесть завистливо обидой.
Как равновесье — бытие.
В нем зависть — самооскорбленье.
Ведь за несчастие твое
чужое счастье — искупленье.
Желай, чтоб в час последний твой,
когда замрут глаза, смыкаясь,
смеялись люди за стеной,
смеялись, все-таки смеялись!
Мій український переспів:
Є. Євтушенко
Сміялися. Був за стіною сміх
Є. Ласкиній
Сміялися. Був за стіною сміх,
Я ж на стіну дививсь, і мав я муку:
Мов хвора дівчинка в руках моїх,
Була душа, і порожніли руки.
Сміялися. Був за стіною сміх
Чужий – немов знущатися бажали.
Сміялися чужі з чуттів важких
І сорому найменшого не знали!
Та ні… Лише вечірка там була,
Одна з численних. Танці вже набридли,
Й сміялись гості просто так, без зла,
Мене, когось – чіпати не хотіли.
Сміялися. Був за стіною сміх,
Вино додатком стало до розмови,
Й веселі в час веселощів своїх
Не відали, що я плекаю хвору.
Сміялися… А скільки вже разів
До того я, я сам, також сміявся,
Як за стіною муку хтось терпів,
Згасав, і сумно горю віддавався!
Пригноблений стражданням, думав він,
Уже готовий майже до покори,
Що з нього я сміюсь, що я, над ним
Глузуючи, вже геть забув про сором.
Що ж, доведеться визнати, земля
Така вже є, і змін на ній не буде:
Як сміємось щасливо ти і я,
Ридають за стіною інші люди.
Та доведеться й визнати, так світ
Влаштований, тому він і не гине:
Чийсь чути з-за стіни щасливий сміх,
А ти і я – ледь не в сльозах, безсилі.
Тому я закликаю: не гріши,
Коли здавила до життя відраза,
Не заздри іншим, думать не спіши,
Що за стіною сміх – тобі образа.
Буття — мов рівновага, і у нім
Хто заздрить, той себе і ображає.
Бо викуп — горю і сльозам твоїм
Те щастя, що його хтось інший знає.
Бажай, щоб в мить, яка – кінець доріг
Життєвих, як вже очі б завмирали,
Сміялися, був за стіною сміх,
І не змовкав, тривав би, все ж тривав би!
Переклад 30.04.2023.
ID:
981869
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 01.05.2023 15:17:29
© дата внесення змiн: 01.05.2023 15:17:29
автор: Валентина Ржевская
Вкажіть причину вашої скарги
|
