Вгрузла в землю (незчувшись коли),
Під вагою життя та літ.
В кожнім літі боялась зими.
У всіх зимах рубала лід.
Ще би, якось, віддихала цей,
Невідомий донині біль,
А тоді вже у руки людей
На порубанців тихий хміль.
Ще стоїть. Ще тримає той стрій —
Що в селі, що у вирі міст,
Кожен з них у житті мав її.
Кожна з них їх саджала в зміст.
Пам'ятала усе до дрібниць —
Хтось стояв підіперши пліт,
Хтось вигойдував ритми зіниць,
А комусь відкривався світ.
Між отого життя був і він.
Відчуває його тепло,
Хоч і нині і постріли й дзвін —
Не відпустить вона його...
І видніється світло між хмар,
Кличе дати дорогу-шлях
Загорівся новий ЛІХТАР,
Біля ЛАВКИ, що тліла в цвях...
Марія Дребіт
26.09.2023 Португалія
фото з нету
