Стояло дерево старезне у саду,
Вже дев’яносто раз плоди давало.
Весь стовбур згнив, тримався за кору,
Гілля із кожним роком все всихало.
З надією в продовження життя,
Тепло весни від сну його будило.
І магії таємне відчуття,
Густе суцвіття, мов фату накрило.
Шпаки в дуплі, знов чепурять гніздо,
Господар чорний скоро заспіває.
Таке прекрасне, ніжне ремесло,
На спів чудовий дерево чекає.
Можливо чує вже в останній раз
І аромат плодів своїх дарує…
Життя минає геть без зайвих фраз.
Для дерева, яке старе й сумує.
11.03.24р. Олександр Степан.