Чи то від іскорки святої.
Авжеж , то є з чиєїсь волі,
Мене в цей світ ти привела.
Як правдою, так і красою,
Мене учила в ньому жити,
Та бути поруч я не міг…
Бо я шукав якоїсь долі,
Блукав у краї цьому вольнім,
Серед братів я і сестер
Не бачив дружніх поцілунків.
Хоча ти вчила завжди нас
Брататись між собой на рівних;
Коли на вічно молоду, та
Хтось ''намітив'' на красу, -
Ти попрохала… встали ми,
І як один взялись за зброю,
І по широкому, по полю,
В могилу ворогів знесли.
Тоді твою, ми рідна мати,
Землю кров'ю залили.
І ти ослабла від ударів,
Від гибелі своїх синів,
Та ти терпіла. А є рани,
Навряд загояться коли...
…А ті брати… що роздирали
Тебе кохану на шматки,
Наш рай квітучий поламали,
Горять хай в пеклі всі вони.
Ті страшні дні, померлих гуки,
Та замордованих в своїх
Солом’яних домівках…
Там голодом зморили їх.
Та ми століттями не знали,
Де наша мати!.. за правду нам в лице стріляли,
О, ненажерливі кати!
Ждемо наказ:
До бою стати!
За всіх померлих і живих…
Моя велика Україно!
Непереможена бідою…
Хай слава, тут буде цвісти!