Аркадіушу присвячую...
Мій погляд поманив небесний простір,
Із криком в серці глянула в блакитну далечінь:
«Скажи, кохане небо, як так просто
Забрало ти його і залишило біль...»
Марися теж дивилась в небо і мовчала,
Десь там літак над нами пролетів,
І раптом дівчинка білява закричала:
«Погляньте! Це Арусь мій полетів!»
Брат Міколай підняв до неба очі,
Ледь стримав сльози і вдивлявся вдалечінь,
Він, як дорослий, він щодня й щоночі
Тамує в серці невгамоний біль...
Бо їхній тато мав в долонях серце,
Для них він був коханий їх татусь,
Він капітан zalogi (пол.) – для народу,
А для родини просто – «наш Арусь».
«Для мене небо – це моя стихія»,-
Сказав він,- «небо – це моє життя,
Завітна з раннього дитинства мрія,
Це все для мене, це моє буття.»
І це була остання та розмова...
Ми довго розмовляли при вогні,
Потім він з сином позмагавсь в футбола
І було тепло й радісно мені.
А донечку свою кохану й милу
Він цілував то в носик, то в уста,
І підіймав до неба, й в ту хвилину
Я відчувала справжній сенс життя.
Мені 10 квітня незабути...
І той дзвінок, що ніс нам новину...
«Літак розбився...»... Більш не в силах чути...
І десь подівся голос в далину...
Я подзвонила капітану і... завмерла...
Пішов гудок... «Це значить, що живе...»
І ті гудки були для мене ніби перла,
Ніби надії світ, що все-таки він є...
Не відповів Аркадіуш... Я швиденько
Набрала номер Магди і кажу:
«Як ви там?...» А вона тихенько:
«Чи ти вже знаєш?... Я тобі скажу...»
Це... як в рулетку... бути чи не бути...
Несамовитий Магди голос говорив...
Я так боялась ці слова почути:
«Niestety... Arek tez tam byl...» (пол.)
Для себе відповідь я зразу встановила,
Все ясно – до ворожки не ходи.
Шкода, що через принципи високі,
Пішли з життя ці люди... А куди?...
І я щоранку прокидалась лиш в надії,
Що це був сон Смоленської біди...
Я малювала гарні собі мрії,
Що ця родина буде разом назавжди...
Знов погляд поманив небесний простір,
Я з криком в серці глянула в блакитну далечінь:
«Скажи, кохане небо, як так просто
Забрало ти його... нам залишило біль...»
