Мій незнайомий друг насолоджувався останнім подихом літа. Падав дощ, а я танула. До заходу сонця кілька годин. До моєї смерті кілька миттєвостей!
Останні квіти літа згорали під загадкові звуки саксофону. Я блукала чужим світом у пошуках неба. Позаду стояв старий Львів. Попереду - нова самотність. Попереду, напевно, пустота.
Старий, сумний музикант вміло плакав якусь мелодію під ноти свого настрою. В нього були карі очі і важка, але невимушена посмішка в куточках губ, якими він цілував інструмент. В моїй голові промайнула думка, що ця людина щаслива. Виглядати похмурим, але приховувати усмішку – бути щирим, не для того, щоб це бачили інші. Хм...цікавий пан. Я кинула в футляр з-під саксофону кілька монет і пішла старою вулицею далі – назустріч небу.
Щасливий дощ був настільки теплим, що я дихала на повні груди. Відчуття легкості шепотіло моїм думкам, щоб ті ішли вперед. А відчуття болю не давало ступити і кроку. Я присіла на стару, так знайому мені, лавочку. Розболілась голова. Я закрила очі. Побачила веселку. Таку світлу і чисту, тільки у формі крапель літа.
‘’Вам потрібна допомога?’’ – запитала жінка, яку я навіть не помітила. Вона сиділа поруч в довгому, зім’ятому, чорному платті і довгим рудим волоссям, яке лягало на плечі, цілуючи їх. В руках у неї був буханець хліба, а поруч - безліч чорних, красивих круків, які нахабно з’їдали приготовану для них поживу.
“Ні, спасибі. Мені краще!” – сказала я і заглянула незнайомці в очі. В них були зібрані всі почуття людей. Мене це настільки вразило, що незважаючи на нестерпний біль я піднялась і побігла вперед, не відчуваючи землі під ногами. Я мчала до старого, сумного майбутнього з посмішкою в куточках губ, під мелодію саксофону. Мені нестерпно хотілось втекти від доброго минулого в чорному платті. В очах бриніли сльози, як подарунок неба.
До смерті одна мить….....................................................................
Звук саксофону розлучився з голосами круків. Все зникло… Хтось розтанув.
