Я просто хотів зробити собі чаю. Всього-на-всього маленьку чашечку чаю. Рівень світового океану від того б не змінився, і чайні поля не полисіли б... Взагалі нічого б на світі не змінилося, якби я випив ту трикляту чашку чаю!!!
Третя година ночі застрягла в годиннику і наробила багато шуму, намагаючись вибратися. Я ледве
протиснувся крізь шпарину дверей, яка з кожною ніччю все вужчає. Скоро доведеться пролазити на кухню крізь плінтуси.
Я протиснувся з чашкою в руках і котом, що йшов по моїх слідах. Набрав води з-під крану. Сирої неголеної води, преренаселеної, перенасиченої, повної по вінця самою собою. Зачерпував її спраглими долонями і виливав у ненаситний чайник.
Повітря густішало над моєю головою, уповільнюючи всі рухи, в тому числі годинникової стрілки. Кліпання очей розтягнулося у часі настільки, що поки я заплющу очі встигало зійти сонце, а поки я їх розплющу, воно безслідно зникало за обрієм.
Дістав сірники. Торкнувся коробки сірником, з нього повільно почали проростати гілки із листям.
Сірник поволі ставав деревом. Помаранчево-кривавим.
Я встиг. Я встиг увімкнути газ. Я встиг поставити чайник. Сині язики полум*я норовили полетіти на
небеса і загубитися у їх блакитності. Але я встиг. Я встиг їх не пустити. Я встиг прив*язати їх до
себе.
Кіт, наче потяг, проїхався по коліям моїх ніг. І замуркотів, вистукуючи колесами.
Але раптом в*язку тишу розбив плескіт у ванній. У моєму животі всі органи ніби стиснулися в кулак,
почала виділятися слина. Ммм... Це все риба, яку я купив кілька років тому і дозволив їй жити у
ванній. За цей час, вона вже, певне, сильно підросла. Правильно, з*ївши стільки котів важко не
вирости!
Кіт треться об мої ноги, безтурботно не відчуваючи своєї близької смерті.
Коту ще поки не страшно стати їжею для риби.
Риба плескотить своїми величезними плавниками об воду, нещадно її вихлюпуючи. Я не обертаюсь. Я продовжую дивитися на газ і відчувати ширшаві дотики боків кота.
Я знімаю з люстри чашку, з гуркотом ставлю її на стіл. Вимітаю з-під серванту крихти чаю на долоню і засипаю їх у чашку. Свистить чайник.
Риба не заспокоюється, і вода, вихльопнута нею, сягає мені уже по щиколотки.
Кіт незадоволено шипить.
Я підсовую до себе табуретку і вилажу на неї. Чашка вмить стає маленькою-маленькою.
Своєю головою я сягаю стелі.
Кіт кричить, незадоволено дивлячись на мене.
Зі стелі починає накрапати вода. Вона розкладається. Вона спрощується. Стає мільйонами
одноклітинних організмів. Прозорі клітини води поглинаються моїм тілом. прозорі клітини води
поглинаються листками чаю. Газ гасне.
Немає вже сенсу в окропі. Чаю не буде.
Я знімаю капці і виходжу з кухні.
Чую лише плескіт води.
У чашці.
16:54
28.07.11
