Притули свою душу до неба,
Збережи власну зірку на нім.
Хто сказав, що любити не треба,
То ж бо вигадка, марево, дим?
Хто сказав, що для мрій не потрібно,
Зазирати у синю блакить.
І не бачити паморозь срібну,
І як небо вечірнє зорить.
Хто сказав, що світанки не сяють,
Не у вірності справжність свята...
Тоді ж як?! Коли щастя безкрає,
А в любові обидва крила.
Коли почуття без сумнівів - це і є щастя, і все навколо його підкреслює.
Чудовий вірш!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую щиро , а ще прийми вибачення за пізну подяку, "задачнилася" геть, оце дострибну на хвильку і знову в зелене поле занурююсь. Запрошую до нового твору, до зустрічі
Жодних сумнівів - кохання окрилює! Красиво і образно сказано, Таню
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, що зрозуміла те, що я хотіла передати. Можна було б завершити інакше, були і пропонувались варіанти, але суть не в красивому завершенні, а саме , коли любов у серці та ще й взаємна, усе на світі в стократ збільшується, красивішає, величнішає,стає справжнім щастям.