Діти в кросівках стирають стопи до крові,
двірники із пекла підмітають вулиці снігом
Ельбрусу,
я ховаю й ховатиму спокій поміж ребер голих,
допоки свічки горять і бездомні моляться.
Я ходитиму цими пустими вагонами, повними
порожнечі і щастя,
я вдихатиму постіль в ці кострубаті коліна,
мої книги горітимуть, заздалегідь повісившись
я наріжу ці стіни скальпелем гострим,
щоб вже ні один хворий не сказав що я бідний
чи просто убогий в своїй правоті
німі цвяхи будуть забиті в повноправні до воскресіння двері
я носитиму одяг куплений в Іуди,
допоки він не перетвориться в прірву з дірками.
І якщо хтось ще вірить що поезія,
має матір,
той напевно слухає блек, поезія - здохла
