небесні медальйони дратівливо зблискують,
підбирається близько ніч і стає байдужою.
я повільно одужую і малюю свої хвороби,-
хто би міг оцінити цю безвість твоєю подобою?
я ще спробую бути комусь опівнічною, марною
і безкарно благати прозріння для інших сліпих.
і коли б ти не встиг віднайти волю за буцегарнею,
я би гарною тінню сурмила у спогадів ріг.
ланцюжки запізнень і міжміських розмов,
знечів'я домальовую усміх, поспішаючи на осінь.
зручність пересування під землею,
літри блакитного клею під ноги випадку
і все неодмінно ріже око вчасністю.
святкові дзвони ведуть до світла
і я вже встигла бути тобою,
плутаючись в зацепенілих руках і віях.
той, хто вміє викликати дощ, викликає й засуху.
ти відточуєш рухи і з лінощів бачиш мене,
це скляне царство вірить в стовпотворіння.
я - єдине створіння, яке не впаде в ріки зради,
я - єдине мовчання, що з голосу п'є розраду...
ланцюжки запізнень і міжчасових потягів,
я з твоїх марних слів обираю для себе рими.
і між тими, хто вибрався з мертвості тих садів,
я - єдине створіння з очима безмежно твоїми.