Це життя - як покраяна вічність,
по шматинках розсипана долом,
край доріг і стежок пересічних,
котрі всі в неповернення йдуть.
Біжимо по них жваво і спішно,
із тих пазлів складаємо долю,
час скрипить шестернями потішно -
прагне нас зупинити мабуть.
Та не слухаєм. Мов одержимі,
спішимо позазбирувать клапті,
власноруч піджимаєм пружину
на годиннику часу хутчіш.
Лиш пливуть завороженим клином
понад нами роки, як латаття,
осідають на скроні бурштином
і тяжить переповнений кіш.
Як важливо стулити ті клапті
у виразні малюнки логічні,
щоб не дати згоріти в багатті
ні одному із них задарма,
не вступить на дорогу прокляття,
не змішатись з чужим і цинічним,
хресний хід не завершить розп"яттям
як за обрій покличе сурма.
