Минаючи дорогою повішанця малого...
Хитаєм головою "Боже ну й дурний!"
Та хто ж любив його...Німого...
Хоча раніше був такий верткий...
Її побачив й онімів від щастя...
І лиш вона могла почути шепіт губ
І вже тоді він знав...йому не вдасться,
Але здаватись відмовлявся навідруб...
Вона приходила і йшла...Із іншим...
А він лишався і дивися в слід...
І з кожним днем ставав слабкішим,
І з кожним днем...Синів як лід...
І лізучи в петлю...Він пошепки промовив -
"Мовчав...Бо нічого було казати,
І участь цю я сам собі вготовив,
Щоб бути поруч і завжди...Кохати.
Що було далі...Тільки доля пам'ятає,
Чи бачила?Чи плакала?Напевне ні...
Бо пройде час...Вона і не згадає
І справа зовсім не в її вині...
Він досі поруч...В серці...В жилах
Яка різниця що у пеклі догорає.
Бо іноді нікому вже не в силах,
Спинити того хто і й так...Вмирає...
