На дворі був лютий місяць, зима почала відступати від своїх володінь, надходила весна. Світило сонце. Де не де виднілися кучугури брудного снігу. Під ногами плюскотіла вода. З неба падав сірий дрібний дощ, який, здавалось, ніколи не закінчиться. Вулиця Городоцька була наче в тумані. По тротуарах ходили затуманені лиця людей. Машини монотонно їздили по дорогах. Сама погода навіювала поганий настрій. При такій погоді не хотілось ні працювати, ні йти кудись гуляти, хотілось тільки сидіти в дома за телевізором або цікавою книжкою, закритись, і не виходити із хати. Але все ж обставини витягали людей з-під дахів будинків, і опинившись на дворі, вони швидко, похапцем, з однаковими виразами облич, пересувалися по своїх справах.
Хлопець вийшов із-за повороту біля церкви св. Анни, і пішов вздовж городоцької, до вокзалу. Він був одягнений в сіру куртку з капюшоном, і темні чорні штани. Капюшон був в нього на голові, а з вух звисали навушники. Хлопець йшов, як і всі люди, похапцем, нахиливши голову собі під ноги. Його черевики промокли, в ногах відчувалася неприємна вологість. Ноги промерзли, здавалось, аж до кісток. Але він не звертав на це уваги, хлопець думав лише про те, що він вчинив, думав про сьогоднішню зустріч.
Все навколо здавалось йому в тумані, ніби це був сон. Всі його думки були звернуті на події, що відбулися з ним кілька хвилин тому. Здавалося, він не міг ніяк обробити цю інформацію, йому не влізалось це в голову. він ще раз і ще раз прокручував по порядку всі події що пройшли із ним за сьогоднішній день. Хлопець не міг признатися в скоєному навіть собі, пробував всяко заперечити прості факти, ухилитись від істини. „Ні, цього не могло статися, тільки не зі мною” повторював він, щоразу коли приходив до страшного, беззаперечного висновку.
Йшовши по дорозі, хлопець натикався на людей, і мало не падав. Але йому було по фіг, йому було по фіг на все: на мокрі ноги, на розхристану куртку, на злих перехожих, які підозріло зиркали на нього. Все навколо здавалося таким не природним, таким ілюзорним… Важко було повірити що це реальність. Та все ж це була реальність.
Хлопець направлявся до зупинки. Перейшовши дорогу він став на зупинці і почав чекати маршрутку. Йому треба було доїхати до Південного, там вийти і пройти ще кількасот метрів до свого дому. В його вухах на повну гучність грала його улюблена, п’ята симфонія. Хлопець любив класику, вона його заспокоювала. Коли від іншої музики, яку хлопець теж любив, в нього перехоплювало дух, емоції виходили на зовні, серце починало битися в два рази швидше, то від класики в хлопця, було все навпаки: серце починає битись повільніше, все наче затихає, тіло повністю розслаблюється, і ти наче перебуваєш в так званому стані ейфорії. Саме таку музику зараз треба було хлопцеві. Йому треба було заспокоїтись, і все обдумати.
Все було як в тумані. Легенький вітер дув хлопцеві в спину, розжарлево світило сонце, змиваючи з вулиць останки зими. Хлопець все думав про сьогоднішню зустріч, карав себе за свій нерозважливий вчинок, якими тільки словами себе не називав. Та думки помалу відходили в сторону, хлопець все більше і більше поринав у музику. Вона його заспокоювала.
Відкривши свої туманом накриті очі, він розгледів 67 маршрутку. Вона стояла в лівому ряді двохрядної дороги, у пробці. Музика все наростала і наростала, помалу доходячи до своєї кульмінації. На таблі маршрутки, хлопець розгледів напис „Південний”. В першому ряді, машин не було. Ритм ставав сильнішим, в ігру ввійшли литаври, музика наближалась до найвищої своєї точки. До хлопця дійшло, що йому треба їхати на Південний, тому він швидко зірвався з місця, і побіг до маршрутки. Тепер ще заграли і сурми, все навколо більше немало значення, все тіло полинуло у музику. Водій маршрутки вже відчинив двері, але несподівано на дорозі хлопця трапився камінь, на якому він послизнувся і впав. Впав, як падають малі діти, безтурботно, радісно, його тіло було повністю полинете у музику. Впав на болото, на ще повністю не ростанутий сніг, змішаний із піском. Впав , вдарився головою об асфальт, з рани потекла тепла кров, але це не мало значення, його тіло піддалось музиці, що ще досі грала у його вухах. Раптом з лівого боку він почув гучне пищання машини. Різко повернувши голову, він побачив, як на нього з шаленою швидкістю насувається машина. Хлопець не пошивильнув і пальцем. Його серце ні на секунду не втратило свого буденного ритму. Музика його заспокоювала.
Хлопець був готовий померти, він вважав свою смерть, розплатою за гріх, який він так безсердечно учинив. Кілька годин назад, він теж міг померти, але тоді б він помер як воїн, як вовк, що б’ється, до останньої краплі крові, за свою їжу, за своє виживання. А зараз, йому був наданий шанс, померти як поет, як композитор, як патріот своєї країни, який ніколи не бачив війни, не бачив вбивства, не бачив насильства, померти – під звуки музики, під звуки улюбленої музики.
Хлопець цілком схилявся до другого, ще в дитинстві, коли він думав про смерть, то він думав про тиху, спокійну, безтурботну, одиноку смерть. Він не хотів слави, не хотів помирати, борючись за життя. Не хотів щоб останнє, що він запам’ятав, було суворе обличчя супротивника.
Машина не переїхала хлопця, вона звернула, врізавшись лівою фарою в 67 маршрутку. Ніхто при аварії не постраждав, та хлопець все не вставав із землі, він ще паро хвилин лежав , рана на голові кровоточила, аж поки не втратив свідомість.
ID:
452616
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.10.2013 17:50:54
© дата внесення змiн: 04.10.2013 17:50:54
автор: bobr1111
Вкажіть причину вашої скарги
|
